Вірші

Віра

Я без надії сподіваюсь
Що все ж таки це все скінчиться
Вже вкотре я ледь тримаюсь
Щоб не кинути це все, не здатись

Щоб повірить в цей пропащий світ
Нещасний в всіх його поняттях
Щоб скинути ненависті гніт
Щоб заспокоїтись у почуттях

Я без надії вірю в щастя
Вірю в те що вся брехня, ненависть, злість
Покине нас ще до світання
І прийде мирний, добрий гість

Я вірю те, що ми станем добрі
Що будем вірити,кохать, любить
А ці пусті слова, брехня і наміри недобрі
Якнайдалі в забуття підуть

Я вірю в те що люди будуть вірить
І що будуть вірними не тільки на словах
Я вірю в правду - щастя силу
А брехня і недомовки перетворяться у прах

Я вірю в те що нами перестане править страх
Що ми повіримо у себе й інших
Пробачимо всі проступки й помилки
Відмовимося від сторін найгірших

А поки тільки без надії сподіваюсь
Що ті хто несуть біль й страждання
В кінці кінців, нарешті схаменуться
Шкода що я також один із них

Один із ти хто приносить сльози,
Хто не дає спокійно, мирно спать
Один із тих хто любить, хоча любить не вміє
Один із ти кого душили вагання й страх

Схаменіться, ж люди!
Досить мучити самих себе
Треба ж тільки себе відкрити
Перебороти цей підлий страх

А поки світ і далі котиться у прірву
І прірві цій нема кінця
І пекло на цій землі нещасній,
Це тільки наша одвічна вина ...

Невиліковний

Все що в полі зору
Накрилося туманом,
Бредеш невипадково
У світі дива й марив.

Ти вже не розумієш
Чи є якась різниця
Між мріями, що сієш
І радістю в зіницях.

Реальністю назовні,
Жахливим поворотом,
Страхом, яким повні
Пропалені турботи.

Ти вже не відчуваєш
Себе під вагою образ.
Плетешся і пробачаєш
Невідомо котрий раз.

Тебе оточують призми
Байдужих, змоклих слів.
Брудні, залиті слізьми
Війни, що ти пережив.

Рівно через вічність
Дістанешся стежками
Воріт в новому світі.
Вже стеляться тумани..

Шукає втіха моря,
Та страх позаду, посліду.
Страждає бідна доля,
Як босоніж по тому льоду.

Терплять очі від усього,
Не миле все, таке чуже.
Та шепче все-таки діброва,
Що хтось пам'ять збереже.

Тільки віра у здійснення,
Розпочне долати страх.
Та з початком сьогодення,
Не все так легко в нас.

Тривога

Коли у нашому житті приходить
Біль і смуток...
Тоді тривога стука у душі,
І камінь розриває серце.

Коли в людини є така біда,
То допоможуть всі навколо.
Підтримка родичів і лікарів
І молитва за щасливу долю.

Це страх і біль,
Коли чекаєш поклик лікарів,
Незнаєш, що з тобою буде через пару днів,
Але ти віриш у чудові дні.

Коли ти йдеш через довгий коридор,
Пробігає все життя повз тебе.
І згадуєш щасливі дні,
І просиш Бога,про повернення до себе.

Як повернеш голову назад,
Побачиш родичів сумних.
Бо заходиш ти в операційний вхід,
Бо незнаєш може це останній погляд твій.

Відкриваєш двері сльози на очах
Так страшно: лампи: ножиці і маски.
Ну мусиш перебороти той нестерпний страх,
Щоб стало у майбутньому на краще.

Ти ліг наділи тобі маску,
Вдихнув повітря пару раз,
І заснув як в звичайний час...

Відкриваєш очі, бо чуєш, що кричуть твоє ім’я
Ти бачиш їх не дуже чітко.
А в середині такий незрозумілий біль,
І кличеш ти,від болю лікарів.

Коли ти вже прийшов до тями
Ти плачеш,що побачив щераз світ.
І дякуєш в молитві Богу,
Що дав можливість побачити рідниг внуків і батьків.

Тобі вже краще, йдеш ти на поправку,
Смієшся, робиш селфі в інстаграм.
Сонце світить:ясно-ясно,
А дощі позаду вже лишились там.

І тут ти знов такий щасливий,
Ідеш по виписку свою.
І тут тобі в одну хвилину кажуть,
Що щераз треба перейти той коридор.

І тут незнаєш, що робити...
Ти плачеш і думаєш за що,
Мене так неба сильно покарало,
Напевно заслужив нажаль це зло.

Тобі всі кажуть не хвилюйся
Це зовсім не боляче буде,
Але ніхто цю біль незрозуміє
Якщо сам її не перейде.

Ти знов ввійшов у ці жахливі двері,
І знов надів маску на лице.
І очі закриваєш ти повільно,
І молишся в думках, про відкривання знов, своїх очей.

Коли чекає вся родина
Від страху серце, всіх тремтить.
І тут дідуся ми зустріли, який за плакатний стоїть,
Бо ми ідем поговорити,
А він прощатися на жаль!

І знов ти відкриваєш очі,
І бачиш сонце, небо без хмарок.
І сльози щастя,вже в родині,
Бо все минуло, все пройшло!!!(Н.Воробель)

888

Духмяно пахла рута - м`ята,

Манили далі дніпровІ -

Удвох так легко заблукати

У свіжоскошеній траві.

Сховався місяць - вічний сторож.

Затихла ніч... Спинився час...

І тільки безсоромні зорі

Всю ніч дивилися на нас.

Не доречне поперечне. На пролом.
Відчай, темно, але в перед бігом.
Фінішна лінія для старту надія.
За крутими схилами чекає мрія.

Наздогін догнати, взяти обійняти.
Ретельно таємницю пізнавати.
Перепочити та далі не зупинятись,
Головне в тому не розчаруватись!

Немає чого казать

Цей вірш написаний 30.06.2018 року

Нема чого казать, та й нащо говорити
Давно замовкли в нас ті щирі почуття
Спадає листя мов душа, втрачає колір літа
Та й зимно вже мені, холодні відчуття

Немає більше слів і твоїх поцілунків
Слова лише слова, вони давно пусті
Пригнічена душа знівечених стосунків
Складається в слова у порванім листі

Нівець всіх почуттів мов вщент згоріле жито
Пустотне відчуття й стирчить лише стерня
Просіяні стосунки через життєве сито
Відправлені в минуле і кануть в забуття

Кружляють вже круки у пошуках сенсацій
Їм мало вже душі, їм тіло подавай
Розірвані вщент нерви як стовбури акацій
Крадуть у нас життя і відправляють в рай

Кофейна Леді

Речитатив


Волога ніч,
Лише під мостом -
сухі ділянки,
Вирує свинцевий
потік,
Бетонний
блок,
блок
бетонний,
Бетонний
водостік...

Люмінесцентна
лампа
світить
Вогнем розсіяного
світла...

Дівчина за бетонним
блоком,
Неначе
за стійкою бара,
Промінчики
шоколадні
(їх надсилають
автомобільні фари)
По ній
пробігають.

"Що будете пити,
молодий чоловіче?" --

"Чорний кофе, вогненний,
гіркий!"

З'явились два кофейних
горнятка
із ароматом
пронизливим,

Кофе
подвійний,
або,
навіть -
кубічний...
На антрацитовому тлі -
кільця
концентричні.

Над кофейними
горнятками -
кофейні
метаморфози:
Дві "шапочки" - чорна
і рожева...
Рожева - надсолодка
добавка,
яка пронизує
щелепи,
мов розпечена
булавка...

П'ємо,
не поєднуємо рук,
але це -
брудершафт,
Солодкий амортизатор
моїх мук,
щоб від гіркоти
не згорнулась
душа...

Один ковток - і в горнятках
чорна
порожнеча...

Гіркоти нема,
Смаку Радар
мовчить,
Смак залишиться
зі мною
прокинусь коли...

"Буду чекати,
мабуть,
ще повернешся", - ніжний голос,
на медовий схожий,
Ось так жертвою стає
випадковий перехожий!

Самостійно
для себе генерую
Кошмар,
не знаю сам,
чому сказав:
"Тебе звуть Мара!" --

"Вгадав, прорахував,
Упізнав!
Цього разу тебе
омине
Подиху мого
Кошмар:

Зникли тимчасово
упириці,
перевертні - ведмеді,
Зараз моя іпостась -
Кофейна Леді!"


Щезає дощ,
і міст щезає,
голос лунає
між сном і яв'ю:
Шукай в інеті
"Кофейну Леді"!,

"Кофейну Леді"
Шукай в інеті!"