Коли вже не очікуєш дзвінка…
Відносини - матерія тонка;
Стосунки розриваються тужливо...
І ми вже не чекаємо дзвінка,
Який ще вчора був таким важливим.
Зникає все, мов кола на воді;
Проходить, як туман посеред літа.
Донещодавна ми - ще молоді,
А вже такі дорослі наші діти...
Літа-літа... Безмежність почуттів;
Безтямість вечорів й буремність ночі.
Як швидко все проходить у житті;
І вже щемить у грудях... Не клекоче...
Взаємин грань - тендітна і тонка;
Й стежина долі досить вередлива.
Та ти вже не очікуєш дзвінка,
Який ще донедавна був важливим...
Юрій Цюрик
Павутина висить, мов вуаль, над замріяним містом...
Павутина висить, мов вуаль, над замріяним містом;
Відлітають за обрій строкатим ключем журавлі...
Осінь пахне любов‘ю, глінтвейном і листям барвистим,
Що лежить розмаїттям на сонній подільській землі.
Я безмежно люблю ці пейзажі, знайомі з дитинства;
І задумливих верб споконвічну осінню журу...
Цей замріяний вальс у стрімкому танку падолиста
І, під пилом віків, цю фортецю... турецьку... стару...
Сторінки юних літ я у пам’яті перегортаю
Й, під вагою років, миті спогадів давніх ловлю.
Я і досі той погляд, що в душу дививсь, пам‘ятаю
І когось із дитинства далекого щемно люблю...
Цюрик Юрій
Жіночі очі - справжній океан...
Жіночі очі - справжній океан:
То Тихий, то Північно-Льодовитий...
То радістю, то смутком оповитий;
То штиль в них, то - буремний ураган...
А часом, в тих очах ятриться сум,
Безмежний біль, зневіра й безнадія.
Гірка сльоза тече по їхніх віях,
В бурхливому потоці вічних дум.
Ті очі - дивовижний буйноцвіт:
Зелені, карі, сірі, волошкові.
В очах жінок журби сховався світ
І цілий всесвіт ніжності й любові...
Зустріч на стежині
Ой, та стежина, що в'юнить моїм селом.
Жде мене дівчина, біжу до неї я бігом.
Біжу з квітучим сонцем, що з піснями солов'я
Пройшло вже багато часу, давно не бачив її я
Мила зустрічає, цілую як вперше в житті.
Злилися воєдино наші безмежні світи.
Майнула іскра сонця, грайливим потоком.
Тепер ми разом перед нашим горизонтом.
Влайдар-ЯР
Медове Різнотрав'я
Таємницю ховає
різнотрав'я медове,
Сум лікує і тугу
ароматом п'янким,
Гостра мить раювання,
ледь вловима, чудова,
Нашу тайну ховає
різнотрав'я медове,
Вітер пісні співає,
чарівні, сопілкові
І миттєвості линуть,
неповторні, легкі.
Різнотрав'я духмяне -
запорука кохання,
Ми з тобою, неначе
у зеленому раю.
Ми прокинулись
зрання,
ми усе подолаєм,
Наше щастя безмежне,
всеосяжне, безкрає,
Тайну ми збережемо,
щоб кохання жило!
Панін Олександр
Нитка
Нитка яка веде мене сюди
Дорогами, які проходять
Через мій шлях загублений.
Я натяну її, як тятиву
І міцно своїми руками
Триматиму. Триматиму і вже
Ніколи не відпускатиму
Мені так хочеться хоч раз
Тут втриматись, як на воді,
В повітрі і на суші
"Реально це?"- Напевно.
Нитка яка веде мене сюди
Так і залишиться на папері.
Sudorska
Болотна Каламуть
Через болотну каламуть
Скрізь тягнеться ожина,
У Козака нелегка путь,
Важка його стежина.
Зелене світло у очах
Зловісної знахарки,
В грузьких смарагдових
лісах -
Мольфари і мольфарки.
У Козака стезя - борня,
З усіх усюд безкраїх,
Зібралась потороч - змія,
Накинулась, мов зграя.
Росяний бережок, ріка,
Повіяло грозою,
Спасла мольфарка юнака
І винесла із бою.
В Чаклунки зуби, як терпуг,
Слова, мов крик совиний:
"Запам'ятай, що я - твій друг,
До того ж - друг єдиний!"
Скінчився бій, вже сну нема,
Лише питань важких катма...
Увесь світ доволі однакий
Увесь світ доволі однакий,
Хтось любить вино, а хтось цінні злаки,
Але нас підкошує жінка, яка на сопілці мов з скриньки, мелодію лагідну ллє,
І ти їй і віриш і хочеш, любити сказати так просиш, але одвертвючись в розкіш вона не спиняє мотив.
Тоді ти стрибаєш повз гори бо любиш її як те море, не в плані красиве і синє а глибоко так і сповна.
Вона зачаровує, манить і ти запливаєш в ті чари, оговтавшись не встигаєш, як не відчуваєш ти дна.
І вверх і вниз ти пірнаєш, на право, на ліво волаєш, дібратись до суші бажаєш, але вже не знаєш як.
І кожен із нас так втопає, втопає і в сушу його викидає, де він оклемавшившись згодом на ноги свої він встає.
Води він вже трохи боїться, пірнати і воду ковтати - повіки,
Він хоче вже просто жити і не відчувати біди.
Та муляє десь під боком, і трохи тускнішає око.
І щоб повернути назад все, ти ходиш по місту один.
Єдине бажання відчути, мелодію жінки почути, тому кожний шелест і гуркіт твоїх вух включає радар,
Ти довго один так блукаєш, мелодії щастя вже не пригадаєш, і кожне бринчання й свистіння тобі вже не є бридким.
І грубу й глуху гітару і гострі удари від барабану і гул саксофону, який був більш схожий на гул корабля.
Ти все це послухав і як же старались твої бідні вуха і розум обманював рухи, але стукоту серця нема.
І бац, наче хвилею з моря, тебе накриває мов казкою штора....
(Пауза)
Чудовий момент- ти рішуче, крокуєш по пірсу,
І дме вітерець надії і флірту.
Та раптом ти дивлячись в воду згадаєш,
свій чорний-трагічний фінал.
Все наче перекрутилось, вода там зелена і засмерділась, а флірт став як жабячі лапки, таким же слизьким і гадким.
Втікаєш від цього болота, і кров з додаванням поту, стікають тобі до рота,
Це все викликає блювоту і стан твій як ідіота, збиває тебе із ніг.
Цей раз, встати було ще важче,
Якщо б світ зупинився то було би чути, як щось в тобі плаче,
Тепер, у руці твоїй чарка,
Язик огорнула, ота чудо-марка,
Дим смерті зайшов до легенів,
Відчуття, що ти сотий в ряду манекенів.
Звучить страшно, але стало легше,
Підсвідомо, ти знаєш, що мук стане менше,
В очах закріпилася втома,
А зранку прокинувшись, схопить судома,
Ти сенсу вже не відчуваєш,
Людей вже не чуєш, а просто киваєш,
В руках твоїх купа паперів,
А ввечері морду наб’ють двоє боксерів,
Паперів то менше, то більше,
Прогрес лиш у тому, що робиш ти скорше, а галстук твій ширше,
Не будемо ставити в його житті крапку,
Хоч все не так склалось з самого початку,
Не знати, чи є в ньому трішки надії,
Що схоче душа і чи вирветься він із обіймів повії,
Повії, що теж ту мелодію чула,
А може і грала, та зараз вже марно, бо точно забула,
Я вірити хочу, що цвістимуть маки,
І нехай те вино, а зранку ті злаки..
і нехай, вже просяк ти в диму сигаретнім,
Але щось попід серцем під пилом сторічним,
Знов прокинеться, й нагадає про важливе і вічне,
Можливо згадаєш мелодії нотки,
Той час коли світ твій не був у відсотках.
Згадаєш і вмить посміхнешся,
Життя його марне, та його не зречешся.
Але може воно й не даремне,
Раз сенс його він усвідомив, напевне...
Караван Андрій Олександрович