Уперше за роки
Уперше за роки
Красу природи як помітиш
Які образи
Або обриси пливуть
В уяві,
Що їх ти...
Ну не змалюєш?
І от хитається листок
На вітрі.
В голові яка картинка?
Ти чуєш миші писк
І думаєш,
Що жорстко...
Ну добе...
То тварини,
Люди ми...
Хіба ж ми люди?
Ми жорстокість цю створили.
Хіба ж ми люди?
Вбивцями давно ми стали.
Уперше за роки
Побачила красу.
Красу,
Яка не в силі
У реальності тримати.
Лиманська Світлана
А там... За обрієм, де небокрай
А там... За обрієм, де небокрай.
А там жасминовий мій рай.
Буває так, що не проснусь,
Буває
Боллю захлиснусь,
Буває
Від жорстокості
Що зійду з розуму.
Я теж частина
Цеї от жорстокості.
А там... За обрієм, де небокрай...
Кевсер тече,
Криваві її води.
Жасмин цвіте,
Не білий зовсім він.
Він сірий
Наче непогода,
Що розлилася пам'яттю віків.
І от зламала ця негода
Траву,
Що похилилась до землі.
Багряно...
Надто вже багряно...
Заходить сонце у ці дні...
Десь там
Прості є перевали,
Що стали жовті
З-поміж тих віків.
А тут...
А тут мене не знали
Ні ці обірвані птахи,
Ні ці,
Що впали вже,
Каштани.
Мене ріка не знала кров'яна.
І, краще б,
Вже вона не взнала б.
Та я свій шлях уже проклала.
Та я як героїня всіх пісень
Змонтованих у відео одне...
Не жила начебто,
Не дихала...
Цією кров'ю,
Що іще не випарувалась.
Цією біллю,
що ще не злетіла ввись.
Я
Мене ніяк не звати
І нікуди не кликати.
Я незалежний
І незламний. Відколи
Не жадаю ночами зникнути
І не слухаю Боуі по колу.
Я — розлоги.
Я чиста постіль.
Я не сфера.
Я квіти у просторі.
Я повітря нічного шосе.
Я не тлію під лезами осторонь.
Я не лінія білого пилу,
Я не картка державного банку.
Я твої корабельні вітрила,
Я безхмарний морозний ранок.
16.10.22
vogabonde
Я дякую й пробачення прошу
Я дякую й пробачення прошу
В своєї лиш одної музи.
Знов я горю в агонії і говорю,
Що слово не полишу,
Стримаю як завжди.
Та от сказали знов мені,
Що маю я у Вас
Пробачення просити...
За те,
Що надто вірила у себе.
За те,
Що зараз...
Років ближніх шість,
Або ж чотири,
Якщо пощастить,
Не зможу йти я
До мети одної.
Що нас об'єднує з Тобою,
Моя єдина музо у житті?
Життям завдячую тобі я.
Назву Тебе
Чи матір'ю,
А чи
Султаною,
Якою і сама вже звикла бути.
Аби триматись при житті.
Аби не випить більш отрути
Жорстокості
Сьогоднішнього дня
І світу,
Що зійшов вже з глузду.
Повір, султано,
Вперше широко я знаю
Що таке війна.
І вперше це я осягаю.
Хоч думала,
Що знала вже давно.
Хоч думала,
Що Кеманкеш навчив страху.
Та страх не в тому
Що трясуться руки,
А справжній страх -
То смерті запорука.
Війна
Я хочу бути там де ти тепер
в жаху, що зараз ми звемо війною
я хочу бути там де ти тепер
це пекло розділило нас з тобою
пішов, вночі залишивши листа
- пробач, пізніше дам про себе знати
де ти тепер? Залишилась сама
а ти ж пообіцяв не покидати
проходять дні, минають місяці
ти в списках тих що без вісти пропали
і вітер вже замів твої сліди
не на таке майбутнє ми чекали
зібралась і пропала у ночі
я хочу щоб звела нас знову доля
як пав в бою, могилу хоч знайти
мій любий я в думках завжди з тобою
Автор вірша: Анна Ходіс
Beautifulfairy1
Я зливою попід хмарами
Я зливою попід хмарами
поринаю на дно криниці.
Аби не плакать, я сміюся,
і мені, неначе, й справді весело.
Після смерті у роті холонуть слова
і гинуть в повіках зіниці,
А тіні боронять душу
в останній священній месі.
Забуваються геть на мокрім асфальті
нігті попутника,
Я забуду і лезо,
й принизливу вранішню кривду.
Волосся у снастях,
а плоть то русалоччин мотлох.
Я не тіло, я морок,
суцільна вціліла огида.
Коли дійдуть кінця жнива...
Коли дійдуть кінця жнива,
Коли холодна прийде осінь,
І як закінчиться війна,
Семерть вже не чекатиме на нашому порозі.
А поки ще палають небеса,
Та чутно гул житів відібраних чужими,
Вогні скорботи - наші чудеса...
Гібіскусом уквітчані стежини.
Як плач дітей, що лишаться без тата,
І горе матері, що прийде на могилу сина,
Не справити поламанії ґринджолята,
Зап'ятнана у кров історії стежина.
Шелл
Самотність і я
Самотність і я - ми разом засинаєм,
Щасливого життя для обох загадаєм.
Плюмерія згоряє - проходить життя,
Зап'ястя з гібіскусу - мої співчуття.
Очі з кришталю холодні, мов зорі,
А сльози із них гарячі й прозорі.
У хованки граєм між мрій тих забутих,
В кайдання неминучості долі закутих.
Душа моя сіра - самоти ця краплина
Меряви холоду скінченная злива.
А пошуки щастя розпочати з прощання:
Із нею в серцях не зустрінем кохання.