Прощай вже минуле
Вдивляюсь у бездну і слухаю тишу
Лилові зірки між собою шепочуть
Розкидане між хмарами яскраве намисто
І місяць згорнувся між зорями в клубочок
Повисло над нами гнітюче мовчання
Не скласти по пазлах розкидане лєго
Лиш часом між штормами чути зітхання
А більше бурчить знахабніле вже его
Змінилось життя, помінялися люди
Нависли мов хмари софіти
Шукав я тебе досить довго повсюди
Та канула ти листях літа
Не буде минулого, нема воротення
Згубили ми іскру душевну
Доїло до крихти нас сіре будення
Здалися вже порвані нерви
Прощай вже минуле, нам вже не з тобою
Іти по облізлих проспектах
Чекає багато мене вже нового
Міняю в житті своїм вектри
Орех Владимир
Веселка в небі коромислом...
Веселка в небі коромислом,
Теплом огорнута земля.
Невидиме повітря чисте,
Весна на крилах журавля.
Але зима навшпиньки встала
Дихнула вітром холодів,
У очі квітам заглядала
Та й не залишила слідів.
Не повернути час в минуле
Де оселилася зима,
У спогадах вона тонула
І холоділа крадькома.
А за весною прийде літо,
Яке чекаємо в душі,
У сподіваннях краще жити
В період весняних дощів.
Гришко Валентина
Не тим вогнем
Де захід той? Коли багряне сонце,
Зануриться у море й зашипить.
І ми, неначе, знову незнайомці,
Сором'язливо ринемо у мить.
Де ті світанки, що зустрінем разом?
Коли набридне бути в самоті.
В шалений час, пізнавши смак екстазу,
Коли потрапимо? Скажи мені!
Де теплі ночі? Що проведені у мандрах,
І дні, до ниточки промочені дощем.
Коли вийдемо в космос, не в скафандрах,
То збожеволівши згорим. Не тим вогнем.
Не тим вогнем, що залишає рани,
Не тим, подарував що Прометей.
Це полум'я подібне до нірвани,
Стріляє влучно, ніби Курт Кобейн.
Метелик велетів на волю...
Метелик вилетів на волю
З мертвої лялечки спурхнув,
Не знав він про коротку долю,
Мов словом погляд привернув.
А хтось не встиг останнє слово
Рідному серцю донести,
Любов проходить випадково,
Коли нічого не спасти.
Загублене хай повернеться
Те, що не сказано вустами,
Метеликом в вікно проб"ється
Освідченням красивим стане.
"Слова "
Не вір слова вони такі страшні,
Не вір словам вони такі мінливі ,
Ти просто тонеш у людській брехні
І впевнений ,що ці слова правдиві.
А все заради вигоди….. Еге ж ,
нічого просто так у світі не буває,
Ти справді довіряєш,але все ж….
Буває так,що просто забуває…
Так,забуває, просто забува,,
А може ти сама придумала усе…
Такі хороші були всі слова,
А залишились спогади і місце… вже пусте
Чомусь так смішно, і водночас страшно
Все трішки важче я зітхаю,
Він залишив це так невчасно
І якось не до мого «я скучаю».
Не вір словам вони такі страшні,
Не вір словам вони такі миттєві…
Ти так потрібен був мені ,
А зараз ці слова вже не суттєві.
На жаль….на жаль усе закінчилось між нами ,
І ти казав ,що варто закінчити,
Тебе не хвилювало де я саме
А я в той час вже не хотіла жити…
Не вір словам вони такі страшні,
Не вір словам вони такі жорстокі,
Ех,люди,люди,але ви дурні
Коли не бачите ці перші кроки.
Інна Василишин
Стирала межі, наче крейду з дошки...
Стирала межі, наче крейду з дошки,
Від захвату німіла й завмирала,
У відліку хвилини, як горошки,
І дні, як фішки в казино лишала.
Просила я пробачення у серця -
Мільйон разів постукало у душу.
Оголене і ніжне, ну, не сердься,
Не слухала, не чула... зараз мушу.
Нанизувати буду сотні вражень,
На нитку із подій, немов намисто...
А напрямок мені життя підкаже -
В думках про нього я блукаю містом.
Життя сценарій стертий до дірок...
Життя сценарій стертий до дірок,
Весь білий світ душі моєї витвір,
від річкового плеса до зірок.
Обірвані афіші котить вітер,
Дощем завіса падає із неба,
без квітів та овацій грала ролі,
вкладаючи слова туди від себе,
Гортала сторінки своєї долі.
Щербатий місяць, ти стеріг безсоння,
думки, що хвилювали й підіймали...
Кому несла, як серце на долоні
ту гру мою, яку не розпізнали ?
Голодомор.
Ці роки голодомору,
Найстрашніше, що було.
Діти їстоньки хотіли,
Пухли , помирали.
Ну, а мати, що робити,
Дітей поїдати?
І таке було так часто,
Що важко й казати.
Їсти зовсім і не знали
Ці сім'ї де брати.
А весною, от весною,
Як підеш у поле,
Чи картоплю собирати!
Всі діти і мати.
І до вечора , одного
Дитяти не стало.
Оце горе, так ось горе,
Нічого не скажеш.
Що робити? Як тут жити?
Коли ти нікому
І на ніготь не потрібен,
Треба йти до дому.
А що вдома,голі стіни?
Та і діти голі...
Мати плаче, сліз немає
Діти всі голосять,
Так і літо промайнуло,
Наступила осінь.
Нас в сім'ї, аж п'ятеро
На той час було,
Але в ці роки,
Четверо померло...
І тепер я вже дорослий
І один , лишився.
Пам'ятаю все до каплі
Скільки сліз лишився.
І приходжу до могили
Кожного я року.
Вже мені , аж 90,
А братам та сестрам
Тому п'ять тоді було,
А тому чотири...
Але квітів не несу
Тільки , ненці милій.
Я приношу їм завжди
Їсти на могили.