Вірші

Слово честі я клянусь
я не бачив ваших вуст
я дивився дуже щиро
на зіниці ваші милі
Ви так легко повертались
В чистім небі буря гралась
О,прекрасна діва див
Найгарніша з поміж всіх.

Життя туфта
А ми є люди
Ми плаваємо там
Де ніч найдовша
А день лиш на свята церковні
Ми слово честі
Ми любимо свободу
Ми зорі в небі
Із доброю душею
Ми хмари,які пливуть за течією
Ми сонце,яке може обпікати
Ми дерева,які хиляться од вітру
Проте ми любимо так жити
Що й не знаємо куди себе подіти

Подалі від Гріха

Від Гріха подалі

Тримайтеся подалі
від гріха,
Най доля оминає вас
лиха,
Мов мошкара,
гріхів літають
хмари,
На всіх на нас
печатка є гріха.

***

Жабка у Коробці

Жабка у коробці
заплітає коси,
Раптом підрізає
"труна на колесах",
Коси - два аркани,
захлеснули кришку,
Хвацько Жабка
на труні
скаче, мов Мартишка.

Раннє сонце

В моїх словах ще грає раннє сонце,
Хоч тихий відчай п’є серце моє.
А в когось душі олово чи стронцій,
А хтось серцям свій ладан віддає.

Нехай слова у часі забарились
І не тверді, і не міцні, як сталь.
Там моє небо, там душевна сила,
Куди не добирається печаль.

В моїх словах ще грає раннє сонце,
Мої думки ще гріє теплий плед.
Якщо є віра, то стерня не коле.
В ній сила, твердість і духовний злет!

Ліні Костенко

Так кажуть, "рукописи не горять"...
У морі слів безмежної душі,
Нахлине, наче хвиля благодать
Як дивні човники пливуть вірші.

Натхнення пензлем у палітрі снів,
Лилося з серця кольорово,
Картина зіткана з чудових слів,
Барвистої, улюбленої мови.

Залишила у спадок на віка
Палають, не горять її вірші,
Де кожне слово змістом обпіка,
Бо від душі писала й для душі.

Минає день...

Минає день у пасмах суєти,
Пройшов нечесаний, кудлатий,
В похмурій та нікчемній самоті
Вночі сховався біля хати.

Такий ледачий, мовчки просидів
Зранку під вишнею у квітах
Вкривався пелюстками та сивів
Опівдні спочивав у скиртах.

Той день буденний, білий наче дід,
Як тисячі, безцільний, нудний,
Зігнувшися пішов й залишив слід,
Під хату ліг, як пес приблудний.

Я вигадаю...

Я вигадаю все, що не існує,
Зміню миттєво місцем полюси.
Ті хто навколо подих затамує,
Застигне від казкової краси.
Зруйную я зневіру та зневагу,
Осяяння відчуєш у любові
Я знаю точно, звернеш ти увагу
На мої дивні очі волошкові...

Незбагненне

Я не просила ніжності, уваги
Нічого не просила я у тебе...
Для себе лиш просила рівноваги,
Як дивно, але більшого не треба.

Безсонням виміряв мою самотність,
Ковток любові кавою під вечір,
Минулий час, як вічна незворотність,
А пам'яттю забуті мною речі.

Нічого я ні в кого не просила,
Ти винятком також не був для мене,
Ту осінь, що тоді була красива,
Просила зрозуміти незбагненне.