Лебедина пісня
Увірвався в життя, як вітер
Зруйнувавши моє буття
Сум минулого миттю витер
Неймовірне створив почуття.
Як кружляло нас та вертіло
Відчуття невагомості в небі
Моє серденько так тремтіло
Я літала з тобою, як лебідь.
Лебедину пісню, одну на двох
Ми співали з тобою, в останнє
Ти повітря моє, видих-вдих
Найдорожче, єдине кохання.
Гришко Валентина
Іронічне
Що будеш пити, мій незваний гість
З вершками каву, чай, або вино...
Вже скільки зим упало за вікно
Що сталося?. Розбуджена цікавість.
З букетом милих квітів. Ненароком.
Як сонечко, яскравих хризантем
Та на душі з незримим тягарем
Протиснувся у хвіртку боком.
Раніше ти влітав, як вільний птах
З такою легкістю заходив в двір
А зараз, ніби гнаний, дикий звір
В очах розгубленість та страх.
Де взяти сили, щоб мене переконати
Не в змозі очі підвести...Не знаєш...
Та щось сказати певно маєш...
Незваний мій, пройшло. Не хочу знати.
Порожнє місце...
Порожнє місце зайняла собою...
Чому і ні? Поставила питання
Де сенс життя, де межі існування?
Та тут же я! З своєю красотою.
Куди тобі протиснуться коханий,
Все зайнято у почуттях старанно,
Я сіллю притрусила твою рану
Колись хороший був, тепер поганий.
Пустелею сповита льодяною,
Так розігріла сніг, піддавши жару,
Що повернувся, не знайшовши пару,
А місце тут захоплено красою…
Весна
Приніс нам звістку теплий вітерець,
Не заховатися за стіни від весни
Та ніби пальцями торкнулася струни
Верба у китичках, немов чебрець.
Заграло все красою навкруги
Природа зазвучала переливами,
Шопена відчуття з його мотивами
В ноктюрні веселкової дуги.
Їжачки в тумані
Ходила в гості пити молоко
Сміливо прямо до порогу
Колючим прибігала колобком
Примітивши до нас дорогу.
Із лісу їжачиха заблукала
Та прижилася у садочку,
Їжача доленько спіткала
Ховатись літом в холодочку.
Вона сама завжди приходила
Привикли бачити під вечір,
Пізніше їжачат приводила
Такі, як будячки малечі.
Під осінь опустилися тумани,
Десь ділись їжачки та мати,
З"явились, мабуть, свої плани,
Конячку всі пішли шукати.
Ода жінці
Мелодія яскравих квітів в шумі вітру
Небачене побачити, почути непочуте...
Бринить, лунає арфа неземна та світла,
Хвилюють серце пісні, душевні, незабуті.
Як сонце всесвіту, натхненна й неповторна
Шляхетна пані,
з милим, ніжним, витонченим шармом,
Для багатьох ти непідступна й ілюзорна,
Ти моря гладь безкрайня...
Та миттю завируєш штормом.
Тендітними й теплими руками держиш світ,
В тобі одній безмежної любові, як повітря,
Вразлива жінка...,
ти на землі, мов дивоцвіт
У дивних присмаках життя, барвиста, як палітра.
ВІкна долі
Бурхливий день, заплющився й притих
Вечірнє місто сяє променисто
Засвітлене у вікнах золотих
В них долі заблукали ненавмисно.
Своє віконце в спалахах життя
Шукали та не втримавши губили,
Від прийняття, зневіри й каяття
Так мріяли коханням й не любили.
Історію плекали під крильми
Ці долі, як метелики на світло,
Обпалювали душі непомітно
В самотності були серед зими.
Любов
Удвох одним цілим в чуттєвих обіймах
Енергії згусток потрапив в тенета,
В чудовому сні, де складають сонети
Розкидане щастя на теплих перинах.
Любові шаленій, що рветься до тіла,
Влітає у душу магічно та ніжно,
Залишся у серці, моя дивовижна,
Півтоном, півзвуком вуста шепотіли.
Підкрався світанок, проник непомітно,
Вібрує завісою пристрасть кохання,
Любов моя перша, надія остання
Притягує щастя до долі тендітно.
До спогадів знову та знову прикута
Шукаючи сенси в самотності давній.
В такій собі волі смачній, безпідставній...
Не можу без тебе й хвилини пробути.