Вірші

Прощавай,
Відпусти мою руку благаю.
Відпусти,
Не цілуй мої губи картаю.

Прощавай,
Не шепчи мені ніжно кохаю.
Відпусти,
Адже я знов ридаю.

Прощавай,
Адже я ніжність вкладаю.
Відпусти,
Адже я страждаю.

Прощавай,
Адже я тебе відпускаю.
Відпусти,
Адже я тебе пробачаю…

Коли я йшла зеленими житами.
твій ніжний голос у душі моїй бринів
Живеш у серці ти моїм,коханий,
з отого дня ти вперше в нім осів.
Я подивилась на зелене жито,
воно до ніг вклонилося мені
і я згадала як це добре жити,
коли є хтось ще не байдужий,ні.
Ти більше не прийдеш
не буду я чекати,
але й не можу тебе не кохати
ну щож робить без тебе,
я незнаю.
А може час покаже,почекаю......

Всякому місту - звичай і права

Всякому мiсту — звичай i права,
Всяка тримає свiй ум голова:
Всякому серцю — любов i тепло,
Всякеє горло свiй смак вiднайшло.
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непоко?ть мiй ум.

Панськi Петро для чинiв тре кутки,
Федiр-купець обдурити прудкий,
Той зводить дiм свiй на модний манiр, ,
Iнший гендлює, вiзьми перевiр!
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непоко?ть мiй ум.

Той безперервно стягає поля,
Сей iноземних заводить телят.
Тi на ловецтво готують собак,
В сих дiм, як вулик, гуде вiд гуляк,
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непоко?ть мiй ум.

Ладить юриста на смак свiй права,
З диспутiв учню трiщить голова.
Тих непоко?ть Венерин амур,
Всякому голову крутить свiй дур.
В мене ж турботи тiльки однi,
Як з ясним розумом вмерти менi.

Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навiть царя не обiйде вона.
Байдуже смертi, мужик то чи цар, —
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну ?? сталь?
Той, в кого совiсть, як чистий кришталь...

Відерце зачепилося за місяць,
гойдається собі туди-сюди.
Ось-ось стіна дощів неначе пледом
накриє дикі пагорби й степи.

Поллє може із місяць не тривало
увечері, віщуючи свій план.
Веселка виграватиме октаву
на кінчиках розбарвлених лампад.

Ледь-ледь, скотивши сонце у комору,
опісля звеселяючих сонат,
піднімуть квіти голови угору -
передлипневий заведуть парад.

На ранок так духмяно пахне м`ята!
Заблимали петунії малі.
Бо вчора місяць віщував нам свято:
притихнуть трохи грозові дощі...

Коли ти підеш,
Погаснуть всі зорі.
Місяць потоне в холодному морі.
Тумани зійдуть все вкриють навколо,
квіти зів'януть й похиляться скоро...
Пташка присівши співати не стане,
серце битись на мить перестане...
Холод обійме душу руками..
Самотність залишиться в серці роками. 

Тобі я завжди говорила
У наші перші вечори.
Якщо не буду я з тобою,
Не буду жити взагалі.

Я не боюсь йти з цього світу,
Я не боюсь пекельних мук.
Я на землі боюсь лишитись,
Без тебе, без твоїх рук.

Сталось так, що розійшлися,
Мене залишив одну .
Тебе я втратила на завжди,
Собі цього я не прощу.

Нехай роки біжать рікою,
Нічого ти не забувай.
Я прошу тебе мій милий
Про нас про мене пам’ятай.

Ти пам’ятай про ту весну,
Коли уперше ми зустрілись.
І як у двох юних серцях,
Кохання перше зародилось.

Ти пам’ятай мій ніжний погляд,
Ти пам’ятай вогонь в очах.
Нехай мій образ, мій стан.
Живуть завжди в твоїх думках.

Твоє пусте, холодне серце,
Моя любов хай зігріває.
А білий день і темна ніч,
Тобі про мене нагадає.

Сиджу в кімнаті я одна,
Пишу прощальний лист.
Останній лист в моїм житті,
Був адресований тобі.

Якщо ти бачиш ці рядки,
Якщо уважно їх читаєш.
То більш мене ти не шукай ,
Бо все рівно не відшукаєш.

Мене нема вже в цьому світі,
Я вже ніхто я тільки прах.
Я не зможу без тебе жити,
Моя душа на небесах.
У наші перші вечори.
Якщо не буду я з тобою,
Не буду жити взагалі.

Я не боюсь йти з цього світу,
Я не боюсь пекельних мук.
Я на землі боюсь лишитись,
Без тебе, без твоїх рук.

Сталось так, що розійшлися,
Мене залишив одну .
Тебе я втратила на завжди,
Собі цього я не прощу.

Нехай роки біжать рікою,
Нічого ти не забувай.
Я прошу тебе мій милий
Про нас про мене пам’ятай.

Ти пам’ятай про ту весну,
Коли уперше ми зустрілись.
І як у двох юних серцях,
Кохання перше зародилось.

Ти пам’ятай мій ніжний погляд,
Ти пам’ятай вогонь в очах.
Нехай мій образ, мій стан.
Живуть завжди в твоїх думках.

Твоє пусте, холодне серце,
Моя любов хай зігріває.
А білий день і темна ніч,
Тобі про мене нагадає.

Сиджу в кімнаті я одна,
Пишу прощальний лист.
Останній лист в моїм житті,
Був адресований тобі.

Якщо ти бачиш ці рядки,
Якщо уважно їх читаєш.
То більш мене ти не шукай ,
Бо все рівно не відшукаєш.

Мене нема вже в цьому світі,
Я вже ніхто я тільки прах.
Я не зможу без тебе жити,
Моя душа на небесах.

Твої літа весною розквітали
І пахли різнобарв‘ям ніжних трав…
Ми на ромашці щастя нагадали,
Коли у снах дитячих пригортав…

Твої роки улітку клекотали,
З казахськими барханами текли.
Там юними і молодими стали,
Коли вуста любов’ю обпекли…

А потім були і весна, і літо
Як стрімко закрутив життєвий вальс…
Усе буяло юним первоцвітом,
І невблаганно й швидко мчало нас…

Літа твої на осінь повернули…
Став ще гарнішим розчерк милих брів…
Та по життю ми іншим присягнули,
Коли тебе через роки зустрів…

Прекрасна й неповторна неба просинь
І ми у ній, мов втомлені птахи…
Так швидкоплинно промайнула осінь…
Повиростали наші дітлахи…

І знову все кружляє по спіралі…
Страждання… поцілунки навесні…
І ми з тобою юні та зухвалі
Щасливо сміємося уві сні…

Вони не соромляться «мату»,
Вони розмовляють ним…
Таких, як вони багато,
Із лексиконом чудним.

В тролейбусах і на перонах,
В маршрутних таксі та в кіно;
В метро, в залізничних вагонах
Із вуст їхніх ллється багно…

Можливо мені заперечать…
Хтось скаже – таке ж бо життя…
Та я відповім, що є речі
Важливіші ніж відчуття…

Потрібно усім зрозуміти:
Відлунням душі є слова...
Прекрасні й тендітні мов квіти,
Традиція в них вікова...

Юнацтво, ви ж не депутати…
Не люмпени, не байстрюки…
Тим паче – не дегенерати,
Навіщо ж вам ті матюки ?