Вірші

Найбільше бажання –
просто попити з тобою чаю.
Прийти до тебе навмання,
Сказати *вибачаю*.

Сказати *любий, я скучаю,
Я тут одна, завжди одна,
Я тут без тебе майже помираю,
я тону і не бачу дна.*

Найбільше бажання –
Не знятися в фільмі,
Не римування,
Не сни зефірні.

Найбільше я хочу
До тебе в обійми,
Щоб очі-в очі,
Щоб без війни.

Я хочу знищити ці далі,
І бачити з тобою сни,
(щоб малював їх нам Далі),
І бути разом щовесни.

Найбільше бажання –
Просто попити з тобою чаю,
Потім…забути своє кохання,
Сказавши *любий, я вибачаю,
Я все тобі вибачаю….*

Я гордий тим, що українець зроду,
Радію я, душа моя співа,
Коли калина дивиться у воду,
Коли забута пісня ожива...

Розбите скло не стане цілим знову,
Минулий рік назад не повернеш.
Та всупереч всьому душа готова
Летіти в ті краї, де ти живеш.

Вона не чує слів перестороги,
Що далі буде лише каяття.
Від неба лиш чекає допомоги,
З єднати разом два наших життя.

А той, по кому серце плаче,
Давно про старі мрії вже забув.
Та щоб душі не вмерти від розпачу,
Всевишній неможливе б повернув.

Інколи
Інколи гадалось, що ти – це є край неба…
І я парила в тиші, з любов’ю, уночі…
Злітала і летіла, не знаючи чи треба,
З важким знаком питання у легкій душі.
Я летіла вільно, безнадійно вірно,
Мріючи про світло в темряві нічній.
Ранок настав палко, трохи непокірно…
Ти був лиш горизонтом у країні мрій.

І знов не дочекаючись весни
Я відлечу у власну осінь.
Під наконечником отруйної стріли
Душа на самоті лишитись просить.
І знов проклявши своє его
Я слізно опущусь на листя.
Пожовклим воно падає із неба,
Ледь стукаюче серце прошу: "Зупинися".
І знов не зупинившись вчасно
Я поринаю в тиху самоту.
За п'ять секунд вогонь життя погасне,
Ніщо вже не освітить темноту.
І знов шукаючи промінчик світла
Я немічний впаду без сил.
Понюхаю в останнє штучні квіти,
Оселюсь в спокої, серед могил.

Безмежна і гладка рівнина,
Тонка структура відображення буття.
Там кожна прожита хвилина,
Це дзеркало мого життя.
Дивлюсь у нього очі в очі,
Змиваю свій жахливий грим,
Знімаю маску проти ночі,
І справжній я вітаюсь з ним.
Прощаюся з тим іншим мною,
Якого знає цілий світ.
Вітаюся із тим, що за стіною,
В котрого на душі пекельний лід.
Його ніхто не бачить і не знає,
Ніхто з ним не говорить сам на сам.
Гарячі сльози очі заливають,
А він шепоче про життя зіркам.
Лише вони почують крики болю,
Які зриваються з закритих уст.
До них він йде повільною ходою,
Втрачаючи свідомість, віру, глузд.
І як завжди зупиниться на пів дорозі,
Впаде навколішки, благатиме кінця.
Ридаючи світанок стріне на порозі,
Упаде промінь на спотворене лице.
Тепер вітаюсь із тим першим.
Сідаю, знов вдягаю маску.
Черговий раз, мов безголовий вершник,
Я мчу в свою жахливу казку.

Я намагалася забути,
Але з\'явився знову він,
Але нічого не вернути,
І колихнувся знову гнів.
І зруйнував життя,моє-
ти...
Ти-зруйнував мою
любов,
Але кохати,буду,знай ти,
Ті поцілунки до розмов.
Ти не кохаєш
мене...знаю...
І не подобаюсь тобі...
Та все це знову
пробачаю,
Я у солодкім довгім сні.

Я все ж перегорну архів життя,
Можливо там і знайдуться дороги
В яких моя беззахісна душа,
Ніколи не попросить допомоги.
Я просто у змістовному рядку,
Підкреслю, що для мене необхідно
...жахливо, мабуть, вірити йому,
Та все ж не довіряти жалюгідно.
Коли б перегортавши сторінки,
Ми вибрати змогли свої абзаци,
Тоді б не залишилося журби,
У проміжках буденної віддачі.
Тоді б ми відчували, де буття,
Із пташкою плекали свою волю,
Та в наших сторінках, усе життя,
Ми тільки сподіваємось на долю!