Вірші

Любов - це серця ніжні відчуття;
Краса жінок, оспівана віками…
Це небо в зорях, пізнє каяття
І квіти з чарівними пелюстками…

А ще любов - це полум’я і жар,
Безсоння і несамовиті муки…
Розбитої душі страшний тягар
І зведені у купол неба руки…

І вечір, що запестив нас удвох;
І безсоромні ласки серед ночі…
Незрозумілий щем сердець обох,
Й твої щасливі з ніжним смутком очі…

Рапсодія гірського джерела,
І ніжні поцілунки на світанку…
Гармонія і ласки, і тепла
Під вальс до споконвіку… до останку.

І ми з тобою - через все життя-
Без сподівань, надії й каяття…

У Німеччині сніг, всю Саксонію ним завалило;
Десь здалеку доноситься з вітром церков передзвін…
Хтось у мерзлій землі, чиясь вічність – то братська могила,
А мене мчить авто на заметений снігом Берлін…

Сімдесят літ тому ось таким же засніженим полем
Йшов на смерть за ідею мій забутий країною дід…
Не дійшов… як шкода… відсміялась зажурена Доля;
Мов підкошений впав і навіки на вічні поблід…

Він вже вічність лежить поміж Ельбою й сивим Дунаєм,
Залишивши удома з дітлахами русяву вдову…
Він до них не прийде… бо на правді давно спочиває
Й чує Реквієм сніжний - мелодію снів вікову…

Доля, чом ти така невблаганна і несправедлива?
Чом так жорстко притиснув до землі нас Фортуни каблук?
І, напившись гіркого баварського пінного пива,
Купить пару німецьких сорочок «щасливий» онук…

Він до діда прийде… принесе фіолетові квіти…
І на братську могилу покладе ікебану з троянд…
Та мабуть що ніколи не зможе онук зрозуміти
Вічні злидні народу, що колись переміг Фатерлянд.*

Фатерлянд* - дословно - Земля отцов. Родина - по-немецки.

22.03.-12.04.2013 Хмельницький – Вроцлав – Дрезден - Берлін – Париж – Краків.

Десь поміж літом і зимою
Я чую твій щасливий сміх…
Ти десь між ним й далеким мною,
Мій оповитий сумом Гріх…

Ти ніжним голосом співаєш,
Струною у душі бриниш…
І серце навпіл розриваєш,
І біллю у грудях щемиш…

Десь поміж радістю й журбою,
В солодкім мареві утіх,
Блукаєш ти із грішним мною,
Мій оповитий смутком Гріх…

Як я заздрю тому журавлю,
Що летить без печалі й розсудку.
Я тебе безнадійно люблю,
Та словами не виразиш смутку…

Не розкриєш на повну душі,
Не сягнеш в далечінь піднебесну…
Ллються сумно журливі вірші
У замріяну сонячну весну…

Десь лунає сердець камертон
У далекім і ніжнім мінорі…
І щемить на душі саксофон
У бурхливому вічному морі…

Клаптик неба* очима ловлю
У прекрасному смутку мелодій…
Я і досі безумно люблю
Милу пам\\\'ять дитячих рапсодій…

Клаптик неба* - очі кольору небес…

Маленька дитинка не маючи ласки,
Шукає надію у «квадратній пластмасі»,
Пуста ця коробка для неї як друг,
Притягує безліч шкідливих недуг.
Тут є жорстокість, агресія всюди
Гучні закликання: « Купіть ЦЕ негайно»,
Тут чарка горілки і сигарета
Не помічають ... Для всіх це нормально …
Задумаєтесь люди ж,
Малеча не знає реального сенсу,
Оманливих кадрів на телеекрані
Бере вона приклад із телегероїв,
У світі дитини вони ідеали.
Отямтеся люди, бо наше майбутнє
Живе віртуально в реальному світі…

Надія.

Життя минає ... Можу все стерпіти :
образу, біль, самісіньку біду,
та без кохання не умію жити,
караюся, докіль його знайду.

Неначе Доля на моїй долоні
Не поєднає істини святі, -
дві лінії- Життя мого й Любові,
дві лінії тепер у самоті.

То – наче дві червоні ружі – рани...
Безглузде на землі людське життя,
якщо не маєш справжнього кохання,
яке ти ждав до самозабуття.


О, я знайду його в п”янкім розмаї,
душа цього жадає, аж бринить !
Надія струни серця огортає:
кохатиму, бо вмію я любить !

Нехай стократ збиватиму коліна,
своє кохання – тішусь ! – віднайду :
оту єдину в світі цім людину,
свою оргинію в осінньому саду.
2003 р.

І я не знаю,як життя покотиться.
І я не знаю,ким я буду завтра.
Думки на волю табунами просяться,
а моя доля-нерозкрита карта.

А моя доля-поле неперейдене.
Не знаю,що ховається в хвилинах.
А час летить потоками і рейдами,
і тільки у душі ще спить дитина.

Не хочу викорінювати слабостей,
не хочу бігти в ногу з техноманом.
А хочу просто з пригорщами радості
життя прожити хепі-енд романом.

Без вигоди,без фальшу,без публічності,
без побуту в словах і без обману.
А що,як закарбую колись в вічності
новий сюжет безсмертного роману?

А раптом ні?А раптом просто буднями
спливе життя.. й хвилинами застою?
Шаблонність володіє тільки трутнями,
а я майбутнє кожним словом творю.

....І я не знаю,як життя покотиться,
бо в кожнім дні нові дари і кари.
А коли фініш підійти зголоситься,
залишу після себе мемуари..

В душі зосталась темрява,
а навкруги сумне буття.
Немає ні майбутнього,
ані надії на життя.
Не хочеться так жити,
та смерть така страшна.
Лиш чутно слабі звуки,
свого серцебиття..