Вірші

*********
Самотність скрізь… На вулиці, у парку.
Самотність обіймає за плече
І з тиха шепче: «Правда нам прекрасно?
Хіба колись забудеш ти мене?

Коли тебе покинули всі друзі
І ти сховала від людей печаль.
Я витирала сльози лагідно, немов рукою.
Хотілось бачить радість в голубих очах.

Не раз у літній вечір, серед ночі,
Коли не снилися чарівні сни,
А душу переповнював неспокій,
Про це розповідала ти мені…

Без слів… Думками… Поглядом несмілим…
Який я розуміла краще всіх.
Я була поряд, була я з тобою.
І не хотілось покидать тебе мені.

Я знала, що приношу тобі користь,
Та й розуміла, що печаль також…
Потрібно було йти, щоб розійшлись дороги,
Та я все відкладала шлях ще лиш на крок.
Зуміла швидко ти привикнути до мене,
Що я є скрізь з тобою й повсякчас.
Мене не проганяла ти від себе,
Лиш більш любила провести зі мною час.

І ось, немов найкращая подруга,
Тебе я супроводжую по всіх шляхах.
Та відчуваю: слабне наша дружба,
Щось незбагнене появилося у твоїх очах…

Та вже, напевно, нам пора прощатись,
Тебе я хочу відпустити назавжди.
Нам краще більше тут не зустрічатись…
За нашу дружбу скажу я «Прости!»

Прийди....
Прийди хоч раз, явися в мої сни,
Розвій мою тривогу і страждання.
Як далі мені жити, підкажи.
Моя душа завмерла у чеканні….

Солодка зрада з присмаком дощу.

Солодка зрада з присмаком дощу,
Заполонила серце стомлене коханням.
Воно, охоплене бажанням,
Напитися не може досхочу.

В чужих обіймах в щасті потопаєш,
І кожна зустріч, наче в перший раз…
Розум думок палких не може подолати,
Вир почуттів підхоплює щораз.

Ти завжди поруч, та тебе немає.
Життя підказує – терпи, переболить.
Живу, терплю, переживаю, та все одно не відпускає,
Болить, Болить, Болить…

Ніжним дотиком…

Ніжним дотиком, лагідним поглядом
Заворожила, приворожила, зі сну збудила і цвітеш.
Весняною квіткою крізь сніг пробилася,
Причепурилася і ростеш.

Стомлене холодом, вітром, негодою
Все оживає, вальсом кружляє, і на свій танець запрошує нас.
Серця схвильовані, очі закохані…
І на хвилину, зупиниться час.

Все, що приховано серцем закоханим,
У поцілунку проллється дощем.
Взявшись за руки, невпевненим кроком
Межу заборони разом перейдем.

В ніжних обіймах поринемо в всесвіт.
У всесвіт бажань, заборонених мрій.
Життя починається, біжить, озираючись
На сіру буденність звичних подій.

Навіщо я ще жива,
Як я вже померла, серце замерзло
і свічка погасла.
В душі поразка, і сонце загасло
Невже сон це все?
Життя ніде немає,
душа моя вмирає.
І вдаль мій голос так гукає,
і ранок уже світає,
і в дрож мене кидає
Невже прокинулася я?

Я знаю, що кохання наше
Розтане, як на сонці перший сніг,
А зараз я кохана, я кохаю,
А може це крізь сльози сміх?

Та я не хочу, щоб ти бачив слоьзи,
бо ти промінчиков ввійшов в мої світи.
І на вогнем розпеченій дорозі,
Немов ковток холодної води.

Я знаю,що усе це марно,
Бо не своїм - чужим живу життям,
Та я тебе у них не відбираю,
А просто тимчасово не віддам.

Ніхто твоїх емоцій не побачить,
Ховати їх за маскою – професія твоя.
«Тобі ж болить?, він тебе залишив»
Скотилась по щоці твоїй сльоза.
Але зберись, актрисо, витри сльози
Сховай емоції за маску доброти
Сховай своє бажання помсти,
Забудь про біль, й про мрії замовчи.
Ну що з тобою? Чом ти плачеш?
Давай же встань і радість покажи.
Завжди вдавала. Зараз чом не можеш?
Чого ж ти плачеш? Ну ж бо замовчи!

Чому ми прив`язані до болю?
Чому живемо наче на війні?
Чому уже не прагнемо до волі?
Чому тікаємо похмурі та сумні?
Немає фарб в життєвім водограю
І до простор не вабить дітвору.
Ніхто з волошками не бігає по гаю,
Та не цінуєм золоту пору.
Дитячі усмішки уже не надихають,
Жіночі сльози - не мають співчуття.
Вітри життя бездумно колихають
Людей,які не знають каяття!