Вірші

Моя Україна не впаде на коліна
Не вклониться ворлгу в ноги
Ми вільні як птахи
Ми маємо право на мову
Дамо волю слову!!!
Ми не роби прокляті
Ворогів заклятих!
Не станеться війни
А ти спробуй мрійни
У далеке майбутнє
Що ти там бачиш?
Здається я знаю відповідь
Напевно жахливі руїни
Нашої батьківщини України

Ми будем боротись за неї
Ми будем боротись завжди
Тому що рідного дому
Ніхто не віддасть примусово!
Ніхто не віддасть свою честь
Врагу на безкінцеві мучення!
Ми горда ми сильна країна
І разом це все ми пройдемо!!!

Ти божий дар – дарунок долі,
Чого іще бажати у житті.
Я прагну бути у полоні
Твого кохання, радості й журби…
Я марю бути поряд тебе
І захистити миттю від біди,
Ти чоловік, ти ангел, легінь-
Ти мій! Назавжди тільки мій!!!

Лише тобі відкрив я серце,
Лише тебе туди впустив,
Не знав я значення кохання,
Було лише саме незнання.
Ти найпрекрасніше створіння,
Ти наче квітка, наче ангел!
Тобою милуватимусь завжди,
Ти сонце ясне, ти любов моя!
З тобою забуваю все на світі,
Твоя краса немов весна,
Що зачаровує мене,
Така ж цвітуча і пахуча,
Ти неповторна, ти лиш одна така на світі,
Бажаю буть з тобою що миті.
Хочу тебе обняти дуже міцно,
І чути стукіт твого серця вічно.
До тебе моє серце лине,
Без тебе я загину!
З тобою я планую вже майбутнє,
Воно буде прекрасне-незабутнє,
В моїй любові будеш жити ти,
І не посмію я тебе ніколи скривдити.
Люблю твої красиві очі,
Що не дають мені заснуть щоночі,
Про них я мрію кожен день,
До них я лину день-у-день.
Твоє кохання моє серце гріє,
І в ньому затишок царіє,
І днем і ніччю темною,
Вабиш своєю красою таємною.
Мрію я в твоїх обіймах засинати,
В солодкий сон з тобою поринати,
Крізь сон тебе невпинно обіймати,
До тебе любов плекати...

Мереживом літ вкрилось ніжне обличчя твоє...

Мереживом літ вкрилось ніжне обличчя твоє;
В куточках очей усміхаються «гусячі лапки»…
Ти – щастя безмежне, ти – море безкрайнє моє;
Жага почуттів, мій роман до останньої крапки…

Джерельний потік, у який я з любов’ю ввійшов,
Рапсодія звуків, що нею я марив щоночі…
Який я щасливий, що в грішному світі знайшов
Цнотливі вуста і небесно замріяні очі…

Осіннім теплом ти торкаєшся мого чола;
Вуста – вогняні, а в очах – зачарована просинь…
Під ранок покриє росу світанкова імла,
Ми в ніжних обіймах зустрінемо сонячну осінь…

Мереживом літ вкрилось личко тендітне твоє;
В куточках очей засоромились «гусячі лапки»…
Ти – щастя безмежне, ти – море бурхливе моє,
Мій шквал почуттів, мій роман до останньої крапки…

Как хорошо, что некого винить

"Как хорошо, что некого винить,
Как хорошо, что ты никем не связан,
Как хорошо, что до смерти любить
Тебя никто на свете не обязан."

Так само сам у натовпі пливу,
Ніхто мене не чує і не бачить.
Ще не сміюся, та уже й не плачу.
Іще живу, та наче й не живу.

Давно проплив свої “півсотні три”.
Багато? Мало? Тільки знає небо.
Та грізний голос промовля згори,
Що сво'ю ниву доорати треба.

Ця оранка, засів, усходи, цвіт,
Онде на обрії з’являються обжинки,
А дні народження (як за півсотню літ)
Щось дуже вже нагадують поминки…

Немає тОму краю і кінця,
Тихіша пісня, запалу не стало.
Багато ласих слави і вінця,
А хрест свій нести, то охочих мало.

Немає діла, де багато слів.
Не треба й крику, бо захрипне голос.
Я ж може хоч дітей своїх зігрів,
А може й ні, лиш витрусився колос.

Так само сам у натовпі один.
Як упаду -- ніщо не допоможе.
А жити ж скільки років? Чи годин?
Для чого? Як? -- Все ні на що не схоже.

Так само сам у натовпі іду.
Не бачу світла, голосу не чую.
Хоч би сказали: «Хепі бьоздей тУю!»*
Або спитали: «Хау ду ю ду?».**

"Как хорошо, что некого винить,
Как хорошо, что ты никем не связан,
Как хорошо, что до смерти любить,
Тебя никто на свете не обязан."***

03.07.99 р.

* С Днём рождения! (Happy Birthday to you!) англ.
** Как дела? (How do you do?) англ.
*** Русский текст И. Бродского.

Мама!Це слово звучит загадково.
Мама!Ви вдумайтесь в лагідне слово.
Мама!Це спокій ,обід на столі.
В маминім серці ми завжди малі.
Мама!Це слово найперше в дитини.
Мама!В руках несе пишу хлібину.
Мама!Віщує усе що їй сниться.
Загадка вічна й така ж таємниця.
Мама!Турботлива бджілонька рання.
Мама!Віддасть своє дітям останнє.
Мама!на захист тигрицею стане.
Битися серденько не перестане!

Зупинись

Я зустрів сам себе: ось хлопчина веселий, співучий.
Він – це я. Чи не я? Від питань забриніла душа,
Спогад враз задзвенів, як струна, звук печальний, тягучий…
Може в хлопця спитать, чи не треба – він так поспіша?
Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий,
І дозволь у тобі давній спогад про себе впізнать.
Ти такий молодий і нітрохи на мене не схожий –
Дуже важко себе через стільки років пригадать.
Ми жили і росли, і співали, і небо всміхалось,
Квіти пахли, цвіли, і до наших тягнулись долонь,
І не плакали ми, а раділи – що сталось, те сталось,
І плекала весна у серцях нам любові вогонь.
Як давно це було! Так давно, наче й зовсім на було!
Листя жовте згребли і спалили – розвіявся дим,
Попіл голову вкрив. І не зчувсь, як життя промайнуло.
Вже на серці зима. Невідомо те все молодим.
Перехожий спинивсь і запитливо дивиться в очі.
Чи знайдуться слова, щоб усе пояснити йому?
Чи помовчати мить? Зрозуміє, як дуже захоче,
Він – такий же, як я, тільки років із тридцять тому.
Він живе і росте, і співа – молодий та пригожий,
І вітають його квіти подихом ніжно-п’янким.
Та життя пробіжить, скоро стане на мене він схожий –
Листя жовте згребуть і підпалять, розвіється дим.
Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий.
Зупинись!
Хоч на мить!

Твоя краса – безмежна мить чудова,
Глибінь очей – небесна далина.
А усмішка – мов квіточка ранкова,
І сяє, немов сонечко, вона.

Твое життя завжди прекрасне!
Щоб усмішка була на твом обличчі.
Та сонечко пригрілось в душі
Та ніжно колихалося волосся, під вітром ніжним.

Твоя любов – то наймиліша мрія,
І дотик вуст – найкращеє вино.
І кожен спогад ніжно серце гріє,
Щемить і завмира, й надіється воно.

Як любо чуть твій юний голосочок,
Він так бринить, немов би ангели з небес.
Мов арфи струни, золотий дзвіночок
Глибоким сріблом прихиля до себе.

Як палко хочеться до серця пригортати
Твій стан стрункий, й налиті сонцем груди!
Як хочеться тебе одну кохати
Та цілувати ніжно тебе всюди.

Ці очі сірозорі та глибокі,
Немов би срібло прикрасніше алмаза,
Ці сповнені життя й жадання щоки,
Й відчути ніжність дівчини-дитини.

Тобі ось-ось сімнадцять літ минає.
Лишилося недовго ще чекати
Аби нарешті повнолітньой стати,
Та відлучитися від батька й мами.