Життя за ґратами
Ти чуєш слова, що так голосно линуть,
Ти дивишся в небо де пташки летять,
Ти мрієш, ти можеш, ти хочеш, говориш,
Здається, що ось воно щастя в руках.
Так щиро прохання твоє дзвоном б’є,
Поглянь країна моя я служу тобі вірно,
Але вже набридло, тут все однотипне,
Нам треба змінити погляд людей.
Пусти мене в іншу, щось вивчити нове,
І я обіцяю тобі, тут засяє все знову,
Дивись медицина,освіта, кар’єра, наука,
Ти дай лиш нагоду ногою ступнути.
Бо як так можливо, ніби вільні ми люди,
А далі цих стін, не пускають нікуди,
Працюй на заводі, живи в сірих буднях,
Помри, похоронять, а потім забудуть.
Мій лицар!!!
Як я хочу бути поруч
З молодцем, який власноруч
Обійме і поцілує
І мене він зачарує.
Щоб кохання було завжди
Щоб здолав всі негаразди
Щоби стресів було менше
Щоб мені з ним було легше.
Хочу, щоб мене знайшов
Хочу, щоб мене відкрив
Хочу, щоб любов була
Хочеться, щоб не мала.
Щоб кохання було завжди
Щоб здолав всі негаразди
Щоби стресів було менше
Щоб мені з ним було легше.
Була любов чи то обом здалося ?!...
Життя біжить невпинно… чередою…
Пофарбувала знову ти волосся;
Побути захотілося рудою…
Але ж хіба у цьому щастя, мила ?!..
Невже, то є твій захист перед світом ?!...
Ти щось у наших мріях надломила
Цим дивовижним неповторним літом…
Безмежне щастя, ніби й не тривало…
Сховалось в площині фантасмагорій…
Барвисте листя втомлено опало,
Розпластавшись у вирі траєкторій…
Сміялося каштанами волосся,
Вбираючи небес безмежну просинь…
Була любов чи то лише здалося ?!... -
Мовчить понуро жовтокоса Осінь…
Дивлюсь журливо в небо голубе...
Дивлюсь журливо в небо голубе:
Розлука й біль, чи вічний сум спокути ?!...
Я так боюся втратити тебе…
Хоча й разом довіку нам не бути…
7.05.2014
Юрій Цюрик
Ординця погляд скаженів,
Відчувши справжню ейфорію…
А ви, мов стадо баранів,
Чимчикували під Росію…
Почувши дзенькіт срібняків,
Ви тупо стали на коліна…
Запроданців споконвіків
Більш не згадає Україна…
Неначе охопив вас сказ,
Чи задурили "путіністи"…
Забули батьківський наказ,
Ви – колабораціоністи…
Як все банально у житті -
Змінили мовчки Батьківщину…
І залишились в забутті,
Гірку ковтаючи провину…
Півострів шумно гомонів
Після «рашистської» навали…
А ви, мов стадо баранів,
У небуття чимчикували…
Такого болю ще мені ніколи
Не завдавала жодна із жінок…
Відносини між нами прохололи,
Переплелись барвінком у вінок.
Все відійшло, покрилося журбою;
Зів’яло, наче в спеку черемша…
Тужливо Муза плаче за тобою,
Та щось шепоче втомлена душа…
Роки прогомоніли швидкоплинно,
Позаду залишивши півжиття…
А ми усе шукали безупинно
Стежину у безмежні почуття…
У грудях щем і біль тупий, відколи
Ми заблукали в хаосі думок…
Таких страждань іще мені ніколи
Не завдавала жодна із жінок…
Нас тягне в мегаполіси-міста...
Нас тягне в мегаполіси-міста;
Життя стає цікавою мандрівкою…
Обпалюємо пристрастю вуста;
Дівча стає розбещеною дівкою…
Хлопчина – безсоромним юнаком;
Перед очима пробігають профілі…
Та десь у горлі застрягає ком
Від ницості такої філософії…
Та все ж ми вириваємось в міста;
Крокуємо ажурною бруківкою…
Й кричить душа крізь стиснуті вуста,
Коли дівча стає брудною дівкою…
Усе пройшло, як сон під ранок закінчився ,
Ти вийшов десь, у полі на кінці.
О мрію дуже ,щоб вернутися в дитинство.
Но часом там дороги вже нема
Уже немов в душі усе зима.
Не гріє сонце ,не тішать співи соловя.
І люди стали ніби, щось черствіші
Таке життя, життя на білім світі.
Роки пройшли, немов відпав цвіт із калини.
Чи плачиш, чи кричиш усе дарма.
Ти сяди в куточку і згадай дитинство.
Життя одне, а значить не дарма.!