Вірші

В твоїм чолі з'явилась сивина,
та ти, матусю, як завжди, красива.
Звичайно, це погана новина:
твоя голівонька вже скоро стане сива.
Волосся вже покрила сивина.
І ти - сумна, як тепла осінь - тиха.
Звичайно, це погана новина,
та я скажу хоч голосно, хоч стиха:
для мене, ненько, ти - усе життя.
Не йди від мене, я молю, благаю!
Ведеш мене за руку в майбуття.
З тобою, мамо, пташкою літаю.
Не йди, матусю, ще потрібно жить.
Ти - сонечко, ти - зіронька у небі.
Тобі загляну в очі лиш на мить,
І вже в житті нічого більш не треба.
Дивлюся в неба очі голубі.
Матусю, наша осінь - ще далеко!
І довго-довго жити ще тобі.
Прошу, не відлітай, моя лелеко!
Коли ти йдеш стежиною в саду,
Всі квіти розцвітають лиш для тебе.
Як підеш ти,то я також піду,
Бо хочу жити там,де очі неба.

Добігла до кінця моя чарівна казка,
В якій було усе - надія і печаль.
І серця біль стиска холодна дійсність маски
Безжально постає реальністю прощань.
Я вдячний Вам за все. В цю непросту хвилину
Лиш хочу побажать усіх Вам благ земних,
Зігріється душа, коли до вас прилину
У мріях чи вві сні - простіть мене за них.
Простіть і не судіть, бо вражений красою
І сам не розберу, коли скінчився лік
Тим ранкам, що зійшли, оплакані росою,
Й що не забуду я, повірте, їх довік.
Та мить скінчилась ця - і завешилась казка,
Є дійсність, а вона далека від казок.
Я відїжджаю вдаль - життя зриває маску
Крізь втати біль у світ роблю непевний крок.

Згадай мене, моя любове,
Згадай за теплими вітрами,
Згадай мене, моя любове,
Згадай останнім снігом тим
Не повертаються дороги
Уже загублені роками
Не повертаються дороги,
Що стали стогоном одним.
Повернення нема в минуле,
Що одійшло - переболіло,
Повернення нема в минуле,
Вже запізніло каяття.
І тільки серце не забуло
Як від любові й болю мліло,
І тільки серце не забуло
Оті хвилиночки життя

Хоч за вікном все ще зима,
Та в серці розцвіла весна.
Тебе зустріла я недарма,
Бо ти змінив моє життя.
Я хочу дихати і жити,
Коли ти поруч є.
Я хочу просто тебе любити,
Пам\'ятай про це завжди.
Я шаленію від твоїх очей,
Як смарагд,зелених.
Через них я недосипаю ночей,
Через них більше нема днів буденних.
Ти так далеко і близько водночас,
І всі думки лише про нас.
Ти...В душі ти назавжди,
Ти залишив теплий слід.
Я там, де й ти. Тільки не йди.
Просто будь поруч завжди.
Твій погляд на мить,
І всередині щось тремтить.
Твою посмішку одну,
Я у серці збережу.
Пензлем свої почуття я змалюю,
І теплими барвами їх розмалюю.
Наша любов вогнем запалає,
І все навкруги розтає.
Коли ти поряд, я немов в раю.
Напевно, я тебе люблю...

Я ні від кого не чекаю вже дзвінків
І повідомлень з особливим змістом.
Нарешті у душі моїй спокій
І я живу, милуюсь падолистом.

І кожен день приносить щось своє,
То радості, то сум, то хвилювання.
Я зрозуміла – у житті цім головне
Не втратить віри у часи страждання.

Навчитися прощати всіх й за все.
Життю радіти – бо воно єдине.
Назавжди викинути з пам’яті все те,
Що заважає бути повністю щасливим.

Вже памороззю вбралися покоси,
Згасає погляд втомлених очей…
За обрій завернула жовта Осінь,
Позолотивши дах оранжерей…

Вже відцвіли і айстри, і віоли;
Їх золотом закидав листопад…
Вдивляюсь у осінні суходоли,
Роздумую при сутінках лампад…

Вдивляючись у те, чого не сталось,
Шукаю те, що віднайти не зміг…
Пригадуючи те, що обірвалось,
Засмучуюсь про тих, що не зберіг…

Вже сивиною вбралися покоси,
Погаснув неповторний блиск очей…
За обрій завернула жовта Осінь,
Покривши сріблом дах оранжерей…

Цей світ і це життя без тебе
Пусті, як вірші безголосі…
Як сивочоле вічне небо;
Як сиротлива жовта осінь…

Як перший сніг на твої коси,
Як ті роки, що запізнились…
Як ранішні холодні роси,
Котрі у лід перетворились…

Як ті віконні візерунки,
Що дивляться повз ніч на мене…
Як твої ніжні поцілунки,
Як серце: чуйне й незбагненне…

Як я, що дивлюся на небо…
Й думками мчу у срібну просинь.
І кожен день молюсь за Тебе–
У сиротливу жовту Осінь…

Ні, не кава бадьорить нас зранку...

Ні, не кава бадьорить нас зранку,
Коли сплять ще в гаю солов’ї…
А обійми твої на світанку
Й поцілунки солодкі твої…

У очах віддзеркалюють роси…
(Як шалено ці миті люблю…)
Ніжно пахнуть ромашкою коси
І гірчить пряний смак мигдалю…

Зводять з розуму ласки дівочі;
Щось шепочуть вуста вогняні…
І проймають волошками очі,
Зазираючи в душу мені…