Вірші

Твій друг
тобі віддасть усе:
і свій квиток на карусель,
і цвях, і ґудзик, і літак,
та не за щось —
а просто так.
І збільшувальне скельце,
найкраще у дворі,
твій друг
зі щирим серцем
тобі віддасть — бери!
І ти нічого не жалій —
ніколи і нітрохи!
І навіть
м'яч футбольний свій
віддай, як друг попросить.
І посміхнеться друг тобі —
аж схочеться співати.
І ти подумаєш тоді:
«Як гарно — дарувати!..»

Забуття

Настає і вік, коли час губить
справдешній сенс.
Тамги дочасного вдоволення
підмінюють уявну вічність.
Привчаюсь до досконалої одинокості;
до небуття.
Вже не пошукую нічого, бо ти постала
більш чим все те, що міг би узнати.
Дозволила второпати чим є звичайність
та присутність.
Довила аж до межі можливого.
Без нинішньої відсутності, запевнила,
майбутність спливе у забуття.

А він один, у цілім світі,
Живе без ласки і тепла,
Без материнської любові,
і Без батьківського плеча.

В його очах, горить надія
Побачити нове життя,
Сказати вперше, слово:"Мама,
Відчуй моє серцебиття."

Я завітав у дит будинок,
Де жив маленький сирота,
І він зустрів мене привітно,
Із криком: " Люди..., Люди..,
Так.., УРА!"

Ми довго гралися, сміялись,
Мені він казку розказав,
І вже почав читати вірша,
Й на слові "Мама"- замовчав.

Я був не в силі пояснити,
Що означають ті слова
Й тремтячим голосом, крізь сльози,
Промовив тихо :"Вже пора".

Й тоді настала мить розлуки,
Я повернутись обіцяв,
Й він протягнув до мене руки,
І міцно-міцно обійняв.

В ту мить, усе перевернулось,
А по щоці стекла сльоза.
Я зрозумів, що значить-сам,
Я зрозумів, що значить-сирота.

Якщо тобі бува погано,
й ти нарікаєш на життя,
Згадай, як мучиться в цім світі,
Маленький хлопчик-сирота.

Вже слів нема і дихати так важко,
Все завершилось, не почавшись знов.
Десь промайнув, легенький запах щастя,
Й відлуння наших, незавершиних розмов.

А пам'ятаєш, як тоді кохали?
А пам'ятаєш, як колись було?
Коли світанок зустрічали двоє,
Коли усе для нас цвіло.

Коли годинами мовчали,
Все розуміли по очах,
Коли ми зорі рахували,
Й тому не спали по ночах.

Моє життя Ти розділила,
На дві частини, дві ріки:
В одній тинявся я у буднях,
А в іншій, поруч була Ти.

Цей час із болем пригадаю,
І затягну разючий дим.
Ти зараз іншого кохаєш,
А я- залишуся один!

Страшні слова коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись,
Хтось ними плакав, мучився, болів,
Із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
А ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось! і краса, й повторність,
Усе було:асвальти й споришні
Поезія-це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.

Твій голос

Твій голос, мов перцева м'ята,
Бальзам цілющий для душі.
У нім - якась журба заклята
Вібрує наче по струні.
Він пробирає так щемливо,
Що аж не віриться мені:
Невже насправді так можливо -
Слова для голосу - чужі?
Твій голос, мов солодка сота
І разом з тим - гіркий полин.
У нім, якась незвична нота
Єства торкається глибин.

Ти - музика

Ти -музика мойого серця,
мій кришталевий чистий дзвін.
Нехай вона мені озветься
із потайних твоїх глибин.
Я буду слухати ті звуки
і тамуватиму свій біль.
Ти знову граєш? Твої руки
збирають ноти звідусіль.
Летить мелодія чарівна,
космічна магія луна...
Невже любов таки нетлінна?
Немов душа вона - жива!
Солодким чаром мене поїш,
вселяєш віру в майбуття.
Чому й навіщо таке робиш?
Ти справді музика життя?..

Прийди

Прийди, повстань переді мною
у своїй до нескромності красі,
хай намилуюся тобою
і легше мені стане на душі.
Нехай твоїх очей блакиті
для себе в пригорщі візьму.
Вони, мов повінню розлиті
озера, у яких тону.
Хай усміхом із уст гарячих
зігрію серденько своє.
Ти ним торкаєш струн незрячих,
а з них мелодія пливе.
До тебе ще раз доторкнуся,
згадаю той приємний щем,
у тобі смутком розіллюся
чи надокучливим слівцем,
щоб пам'ятав мене, не зрікся,
я ж твоя тінь, ти бачиш це,
в моїм ти серці вкорінився,
то ж почуття моє живе.
прийди, повстань переді мною
у своїй до нескромності красі,
хай намилуюся тобою,
бо так потрібен ти мені.