Вірші

Тихо, і вітер зовсім мирний
Ще дихаю, і залишаюсь вірним
Любові, я банальний і простий
Так, я не виріс і зостався малий.

Нескінченний Вир

Антипод Кохання - Злодіяння,
Та ніхто від нього не тікав,
Почуття чомусь несут страждання:
Насолода з болем - дивний сплав.

Ніжиться гармонія у скерцо,
Створює божественний клавір,
Та Кохання, вражене у серце,
Стогне, завиває, наче звір!

Ледве чутний шепіт натякає:
Негаразди треба шанувать,
Із Кохання виходу немає,
А чи треба вихід цей шукать?

Хай турбот злітає харалуща,
Всі турботи хижі, мов упир,
Круговерть Кохання невмируща.
Бо любов, це нескінченний вир!

***

Почуття чомусь несуть страждання,
Стогнуть, завивають, наче звір...
Виходу немає із Кохання,
Бо Любов, як нескінченний вир!

Спогад

День безпросвітній, занурений в спомини…

Дощ пориваєтьcя снігом іти…

Раптом війнуло – як сонячним променем,-

Там за вікном у тролейбусі – ти!

Жаль, але бажане тільки здалось мені,-

Мряка і сутінки знову довкруж.

Жовті листочки –кораблики осені -

Мокнуть в холодних озерцях калюж.

Змерзлі дерева до затишку туляться...

Щемом на серці - утрат гіркота...

По спорожнілих оголених вулицях

Бродять заручені сум й самота.

Помилки

Якесь дивне відчуття,
Коли згадуєш минуле.
Находить довге співчуття,
До того що, навіть буде...

Наробивши помилок,
В молодості цвіту.
Вони є вже як зразок,
Не зітреш ти того сліду.

Парадокс полягає у тому що
Помилки утворюють досвід
А досвід це мудрість світу.
На помилках учиться люд.

І ще буде така нагода,
Запитати правди у творця.
Чи чиста людська врода?
Яка прямує борючись в небуття.

Але все проходить все біжить
І що після того ще просити?
Життя насправді коротка мить
Вчіться правильно життя прожити!

Ми давно вже розправили крила..

Ми давно вже розправили крила,
І минуле пішло в небуття,
Пам`ятаеш, як ти говорила:
«Буде краще колись життя.»
І обійми твої, мов ліки
Зігрівали душу мою,
Говорив тобі: «Буду навіки
Вдячний долі за ласку твою!»
Ми боролись за наше кохання,
Терном наші шляхи поросли,
Розлучалися мов востаннє,
Через пекло образ пройшли.
На життєвім шляху ти поряд,
І так легко з тобою йти,
Твій щасливий, чаруючий погляд
Буде в серці моїм назавжди!
Ми давно вже розправили крила,
І минуле пішло в небуття,
І душа моя говорила:
«Ти кохання мого життя!»

Батько

Є в батька заповідь одна:

Творить добро, в душі з любов’ю жити,

Щоб поважали рідні діти…

Та не судилось – все дарма…

Роки летять, і батька скроні
Давно накрила сивини вуаль,
В думках своїх немов в полоні,
Зажурено вдивляється у даль.
А спогади все не дають спокою,
Перед очима прожите життя,
Змахне сльозу з щоки рукою
Нема в минуле вороття.
Такого поворота долі
Від своїх рідних не чекав,
Просив у сина і у доні,
Аби ніхто про це не знав…
І небо плакало від болю,
Благало, тільки не спішіть,
Він буде там в страшній неволі,
Йому нема для кого жить…
Пізно вночі, прийнявши ліки
Розгублено спитав дітей:
«Ви везете мене у дім «каліки»?»
І серце виривалося з грудей...
Залишив він свою домівку,
Бо вже не сила працювать,
Отримав від дітей листівку,
«Нема за що вас годувать...»
Вже рік минув, про нього всі забули…
Лише у спогадах його лишився слід
Про те життя давно минуле
Даремно витрачених літ.
Згадає, як маленька доня
Так сильно тата обійма,
Торкається його долоні,
Шукає ніжності й тепла.
Як серце б’ється без упину
Від радості що тато є,
Він скаже у важку хвилину:
«Я поряд, серденько моє.»
Згадає, як з маленьким сином
Ловили рибу у ставку,
Ходили разом по малину,
Збирали яблука в садку..
Життю радів він разом з ними
Допомагав чим тільки міг,
Для них у праці без упину
Своє здоров’я не беріг.
Та старість ноги підкосила,
І все змінилося у мить,
Дочка із хати попросила
«Нема вам більш тут що робить…»
І син його не помічає
Не хоче з батьком розмовлять,
Терпіння він уже не має
За хворим дідом доглядать.
Згадав, і тихо похилився
На старий ганок під вікном,
В серцях у небо помолився,
Заснув назавжди вічним сном.
І на могилі розквітають квіти,
Садок зацвів - то батькова краса,
Пройшли літа і вже старенькі діти
За нього моляться у небеса.

Одна душа на двох..

Одна душа на двох, на серці тиша, спокій,
Радіємо життю, не маємо образ.
Знайшов себе в тобі, і погляд твій глибокий
На цій землі затримує мій час.
Полинувши в думки, я завжди прагнув волі
Шукаючи тебе у проблісках весни,
Одна єдина мить з`єднала наші долі,
Одна щаслива мить - і разом назавжди!
У променях надій, ми віримо в майбутнє,
Яке нам принесе незмінні почуття,
Відлунням довгих літ все наше незабутнє
Залишить довгий слід щасливого життя.
Нестримна течія чужих людських образ
Нас не зламає, і додасть нам сили,
Не згаснуть почуття, що дарував нам час,
Не зміняться шляхи якими ми ходили.
Я дякую тобі за вірність почуттів,
За ті слова, що зігрівають душу,
За прожиті роки щасливих наших днів,
За спокій, що ніколи не порушу!

Ти серця мого осінь золота..

Ти серця мого - осінь золота,
Неспокій мій, окрилена надія,
Солодкий мед твої палки вуста,
Мого життя жадана мрія.
І весни нас з`єднали навіки,
Залишивши позаду всі незгоди..
А очі, мов палаючи зірки
Вдивляються та прагнуть насолоди.
Мій літній ранок, вранішня зоря,
Мені завжди висвітлюєш дорогу,
Нестримних почуттів бурхлива течія,
Ти тиша, що породжує тривогу.