Вірші

Наймилішій у світі – з ніжністю…

Коли з любов’ю думаю про тебе
І зранку бачу личенько твоє…
Здається, що стає синішим небо
І сонце променистішим стає…

І не гірчить у філіжанці кава,
Стає ніжнішим присмак мигдалю…
І осінь золотиста і ласкава
Всім розповість, що я тебе люблю…

Вересень 2012 р.

Я ВСЕ ЖИТТЯ, ЛЮБОВ, ТЕБЕ ЧЕКАВ

Як водоспад, гримлять слова гучні,
Але найбільша сила в тихім слові.
І тільки ті щасливі справді дні,
Де є хоч крапля Справжньої Любові.

Душа співає Сонцю і Весні,
Зірками сяють обрії казкові,
Палає у безмежній далині
Чарівне світло Справжньої Любові.

Пливе у хмарі Місяць на човні,
Ставкам дарує рушники святкові,
А нам – печаль і мрії осяйні,
Й чекання вічне Справжньої Любові.

Я все життя, Любов, тебе чекав,
Вдивлявся у світанки пурпурові.
Вже сивиною сніг повисипав,
А все ще прагну Справжньої Любові.

Ти прилітала, часом, уві сні
(А сни мої старі, не кольорові)—
Зникали вмить усі думки земні,
Відчувши подих Справжньої Любові.

І вірші не писалися мені,
Тьмянило розум хвилювання крові,
Палало серце, наче у вогні
І все жадало Справжньої Любові.

Було… Було! Даремне каяття.
Заплачуть скоро дзвони малинові,
І відійду в далеке небуття.
А чи пізнаю Справжньої Любові?...

Блукає доля у тяжкій імлі,
Ховає сльози у стрічки шовкові,
Відлічує мені печалі дні,
І теж не знає Справжньої Любові.

Великий Боже! Люди ж не святі.
С кажи мені свій вирок в тихім слові
І подаруй (хоч в іншому житті!)
Тепла і світла Справжньої Любові.

Я все життя, Любов, тебе чекав...

Стою на варті,
В образі нічнім.
При світлі й тіні,
З горем цим своїм.

Я на одинці,
З долею своєю.
Я на одинці,
з волею твоєю.

Чому й за що,
Любов терпіти маю.
Кому й чого,
Віддати її маю.

Яке безглуздя:
Кров-любов.
Яке безглуздя:
кров-любов...

Галині К. – присвячую…
Я покохав чарівну галичанку,
Грудневий сніг на коси нам лягав…
По місту йшли прекрасні кам’янчанки,
Але чомусь я їх не помічав…

Дивились в небо зорі променисті
В те небо, що тобі подарував….
З дерев давно опало жовте листя,
М’який лапатий сніг все покривав…

А потім ніч зацілувала п’яно…
Нічого, що не було солов’я…
Нічого в тім, що був я неслухняним, -
Виною тому були – ти і я …

І я хмелів від радості і щастя,
Нагадували коси запах трав…
Я ніжно цілував твої зап’ястя
І шовк косей, і груди цілував…

Дивились в небо сиве кам’янчанки,
В те небо, що тобі подарував…
О, мила чорноброва галичанко,
Повір, що я тебе не докохав…

Останній сплеск Великої Любові…

В житті немало дум… переживань
До почуттів ми не завжди готові…
То був останній сплеск моїх бажань ,
Останній подих справжньої Любові…

Останній приспів люблячих сердець,
Остання сага і остання сповідь…
Вінок, сплетений небом у вінець…
У тиху Пісню вічної Любові…

Покрилось місто* хмарами сторіч,
Що малювали в небі візерунки.
У бархаті втонула темна ніч,
П’янка, неначе твої поцілунки…

Те небо, що тобі подарував,
Схилилося над мовчазними нами…
І я тебе так ніжно цілував…
І в данину нас звали вічні храми…

А потім нас запестила любов…
Зацілувала так .. ніби в останнє….
Оманливо замріялась і .... знов
Переросла у пристрастне бажання....
- - - - - - - - - - - - - - - - - -
Я відстраждав… відплакав .. відлетів…
Відкаявся … відмріяв – тиха сповідь…
Це був останній подих почуттів
Останній сплеск Великої Любові..


Місто* - мається на увазі м. Кам’янець-Подільський

***

Ти знову ощасливила мене
Своїм єством, харизмою своєю.
Сказавши : « Швидкоплинно все мине…»
Й що я забуду ніжную Лілею…*

Ти знову мило все переплела:
Роки – в хвилини, мрії – у молитву…
Жагу кохання жаром обпекла
Й прикрасила чуттєвим оксамитом…

Ти знову розпалила почуття,
Оздобила любов’ю поцілунки.
Своєю мелодійністю - в життя
Моє внесла казкові візерунки…

Ти – Моя Мудрість… спів мого плачу…
Знедолена і виплекана Доля.
Від почуттів до тебе я тремчу,
Немов під буревіями тополя…

Мені стає якось не по собі:
Рвучи на двоє цілісність кохання, -
Частину більшу віддаю Тобі,
А з меншою – занурююсь в страждання…

Всевишнього про щастя я молю,
Благаю, щоб простив сердечні муки….
Ти знаєш – я усе в житті стерплю,
Лише - не розпач і - не біль розлуки…
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Ти знову мило все переплела:
Роки - у вічність, вічність – у молитву…
Жагу кохання жаром обпекла
Й прикрасила чуттєвим оксамитом…

***

Твоя Душа моїй сказала тихо,
Що все життя кохатиме мене…
У почуттях не коїтиме лиха
І з ніжністю печалі омине…

Твоя душа цілющою водою
Омила і запестила мою…
І я став зачарований Тобою
І зрозумів, що Я Тебе люблю…

Моя душа поплила течією:
Разом злились у вічну карусель…
І обвінчалась з мудрістю Твоєю –
У тиху гавань сів мій корабель…

А навкруги сміялось все привітно,
Лиш сонце нам хотіло допекти…
Твоя Душа - прекрасна і тендітна –
Хотіла в ніч з моєю утекти….

01.08.2012

*** - присвячую….

На вулиці квітнева хуртовина,
Усе радіє, радісно цвіте…
Так швидко підросла Твоя дитина,
Та я пишу, кохана, не про те.

Тобі уже далеко не п'ятнадцять,
Дзюркоче сивим паводком життя…
У Тебе дім, батьки, лікарня, праця
І лиш в думках шалені почуття…

Я знаю правду – Ти не є щаслива
І я від цього відчуваю лють …
А ще Ти мила і сором’язлива,
Але, напевно, що не в цьому суть…

Навіщо Ти постійно забуваєш
Як швидкоплинно котиться життя ?...
І гострим лезом своє серце краєш,
Приборкуючи ніжні почуття…

Не можна так… ти чуєш – так не можна
В житті любити треба кожну мить,
Бо інколи вона, як грім гримить,
А інколи ридає так тривожно…
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Ніколи серце не торкнуть морози,
Бо на душі квітнева заметіль…
І невблаганно мучить тихий біль
І капають гіркі у каву сльози…

Червень 2012 р.