Вірші

Один дзвінок нічого не міняє,
Один дзвінок не стане роковим.
Про цей дзвінок ніхто навіть не знає
І він не зробить тебе менш чужим…

Голос крізь трубку був таким знайомим…
Якісь слова так тихо говорив…
Дзвінок цей був для мене не вагомим,
Та слід на серці все-таки лишив.

Я слухала тебе але не чула…
Не вірила, що це був дійсно ти.
Про існування твоє я давно забула,
Та виявилось ще не назавжди.

Ти говорив, а спогади спливали….
Пригадувались погляди й слова…
Тоді я з самого початку знала,
Що спільної дороги в нас нема.

Я знала, але вірить не хотіла…
Надіялась, що усе зміню я.
З тобою поруч бути я воліла,
Хоч і не вірила у твої пристрасні слова.

Не вірила і правильно робила…
Тепер я знаю, що була права...
Тебе я вже назавжди відпустила
Й тепер для тебе стала я чужа…

Щось про себе...
Можливо я холодною здаюся,
Можливо і черствою, й без душі.
Коли всі інші плачуть, я сміюся
Хоча, насправді гірко і мені.

Буваю я байдужою до всього…
До сонця, неба і всього свого життя…
Буваю я частенько трішки злою…
Злою на себе за свої справжні почуття.

Мене вважають сильною, твердою…
Вбачають феміністку у мені…
«Дівчинка з характером…з залізною рукою» --
Насправді ще дитина у душі.

Ти думаєш, що ти ніщо для мене…
Що наплювати і на тебе…як й на всіх…
Гадаєш я й не згадую про тебе…
Насправді ж ти є мій солодкий гріх…

Я не показую цього тобі й нікому…
Й сама собі я в цьому ледве зізнаюсь.
Легше віддатися комусь зовсім чужому…
Тобі ж відкритися до смерті я боюсь.

Боюся що ти просто розсмієшся…
Що не повіриш у мої слова…
Що ти підеш і вже не повернешся.
Тож краще першою розвернусь й піду я.

Я знаю, що не раз ще пожалію,
Що повернутись я захочу назавжди.
Та бути щирою з тобою я не вмію,
І за цю слабкість ти мене прости…

Дивилась я в твої прекрасні очі
В них бачила розгублене життя
Чи може ти когось боявся?
Чи може смерть уже прийшла?

Не відпущу тебе від себе
Не відпущу ані на мить
Та хоть і ти підеш від мене
Я буду ждать тебе завжди

Та ти пішов, пройшли роки
І все забулось як завжди
Не знали ми чого чекати
Але забули раз і назавжди

Така вже гарна осінь на дворі…
Вальсує по деревах жовте листя.
Стоять дуби, мов ті богатирі,
І коси на березах розплелися…

Яке прекрасне сонце восени…
Сумує вітер і летять лелеки;
Стоять могутні клени й ясени
І сріблом покриваються смереки…

Задумливо курличуть журавлі…
Летять кудись у свою теплу осінь;
Несуть журливу пісню на крилі,
Вдивляючись в небес блакитну просинь...

Яка чудова осінь надворі…
Який багряно-жовтий килим з листя…
І лише ми – два голуби вгорі-
У піднебесній вічності злилися…

Вона була вродлива і зухвала,
Дівоча гордість пасувала Їй…
Всіх хлопчаків у школі закохала
У милі очі серед гарних вій…

Вона була красива і тендітна;
Струнка, неначе закарпатська лань…
А ще – сором’язлива і привітна..
Із серцем, вкритим золотом бажань…

Воно було чарівне й дуже миле
Це непокірне лагідне дівча…
Медове, ніби яблуко достигле
Й солодко-терпке, наче алича…

А ще вона корали розсипала
Очима - прямо в сонячну блакить…
Вона мені у серце так запала,
Що й до сьогодні в ньому щось щемить…

Хто винен в тім, що Мрія запізнилась?
Що заблукала в зоряних степах…
Неначе світле марево з’явилась,
А потім розчинилась на вустах…

Бо ж як відчути плач калини в лузі ?
Як підказати ноти скрипалю?
І як донести без образ подрузі,
Що я її вже більше не люблю…

І як розповісти своїй коханій,
Що я до неї більше не прийду?!…
Що відцвіли конвалії духмяні
У матері в тінистому саду...

Що не закрию від блаженства очі,
Не затремчу від поцілунків вуст...
Та не відчую дотиків дівочих
І не віддамся пестощам спокус...

Відсипались каштани в жовту осінь,
Позасинали срібні ясени…
Птахи летять кудись у срібну просинь
І щось кричать мені з височизни…

Хто ж винен в тім, що Мрія запізнилась?!
Що заблукала в зоряних степах…
Неначе світле марево з’явилась,
І розчинилась смутком на вустах…

Як добре, що Ти є на цій Землі…
Що ми знайшлись в житті – не загубились…
Блукали довго в місячній імлі,
А потім одне одному наснились…

Ті ніжні сни з реальністю злились,
Переросли хореями у вічність….
Дві наші Долі квітами сплелись
В омріяну казкову романтичність…

І стали зрозумілими слова,
Переросли надії у бажання…
Моя ти квітка… ніжна… польова
Моє ти недолюблене Кохання…

Як добре, що ти є в моїх думках…
Чи може то омана... ірреальність?!…
Нектар солодкий на моїх вустах…
Чи вічний Сон… Чи незбагненна Радість?!…

Не випадай із простору життя…
Не йди у ніч безмежну і бездонну,
Не забирай Любов у небуття…
Й не відпускай із Ніжності полону…

Дрімає білий ліс
мов чарами повитий
а місяць із небес алмази сипле скрізь
і сяйвом облива
зимові сніжні квіти ...
Дрімае білй ліс.
А між кущами зайчики маленькі
вже гулянки веселі почали
і в`ються у танку неначе пух легенький
у тихім морі мли.
І сиві хмароньки
у небеса дівують
як гарно зайчики ведуть свої танки
і бачить ісскрізь сон
як зайчики танцюють
і шепче їм казки...