Вірші

Кохання-це вічність,
Кохання-це час,
Воно незабутнє для нас
Ми будемо разом
Я вірю у це,
Із днем Валентина вітаю тебе!

Коли тебе я бачу уві сні...
То сміюсь або просто плачу,
Ти знай, не боляче мені,
Що я люблю тебе це значить.

Коли сумно мені буде
Обіймів хочу я, ти знай,
І якщо обіймеш, не забуду,
Скажу:"Частіше обіймай!"

Напевно, нікого я так не любила,
Ніколи, ти тільки знай, ніколи
Навік для інших серце зачинила
Аби не втекти від своєї долі.

Якщо не в змозі буду радіти
Ти знай, допомоги чекаю я
Просто, зумій прошепотіти:
"Все буде добре, мила ти моя".

Якщо спитаєш:"Ревнуєш мене до інших?"
"Так і що?" - скажу відверто я,
Бо люблю тебе за них набагато більше!
Таємниця в цьому є моя...

Коли помітиш, що дивлюся в твої очі,
Ти просто дивись в мої і не зважай..
Тоді побачиш про кого думаю щоночі
І прочитаєш:"Я люблю тебе!Ти знай!"

"Новорічне побажання"

Здоров'я, сили і любові,
Спасіння радості у Бозі
Бажаю я родині кожній.
Щоб цей Новий, який іде,
Най згоду й мир нам принесе,
Щоб ми жили у нім як краще,
Усе було в достатку й в щасті,
Не знали кривди і напасти,
І щоб долали негаразди,
В Новому році, що прийде,
Зробили крок, але вперед.
Ми можемо тільки побажати,
Щоб всі бажання і наші мрії
Були для нас не тільки мрії,
А сповнились в житті на ділі.
Багато слів, які лунають,
Про світле нам вони звіщають,
Добра і благ усім бажають.
Я хочу тільки одне просити,
Щоб хліба було всім в достатку,
Не було війн, а тільки мир,
В Новому році щастя всім!

© Віталій Пиріг
збірка віршів РЯДКИ ІЗ ЖИТТЯ 2011

Багато грубих слів звучало з вуст твоїх
Багато чула докорів і нарікань
Багато чула я брехні від тебе
Потіпу що КОХАЮ НЕ ПОКИНУ...
Мені говорили що ти ще дитя
Не вір йому бо пожалієш
А я повірила тобі і покохала
Посправжньому тебе...
Вибач але я помилилась.
Ти був маленьким маминим синочком
І не раз робив лиш боляче мені
Та я тримала все це в скрині
Бо думала що біль пройде. але
Ти знаєш біль нестримна сила
Не зможу більше так...
Чому тебе я полюбила...
Чому повірити змогла...
Щоб мучитись тепер так-сяк
Розбитись хочеться об скелю
Втети від усіх на вік
І загубитися душею
Щоб ти дивитися не зміг...
Не зміг дивитися як плачу
І тишився життям своїм
Бо я нічого вже не знау
Не значу у житті твоїм....

Чому ти так її кохаєш....
Чому вона для тебе все...
А як же я. моє кохання.
Що любить досі і живе...
Воно не вічне я це знаю
Та й ти це зрозумій.
Моє кохання справжнє. знай це
І скривдить ти його не смій
Вона побавиться з тобою
А серце викине в смітник.
Та знай. що я з тобою
І в рай. І в воду.І в огонь......

Замість віри й надії підкралась до серця зневіра;
Скільки ще у житті доведеться пройти перешкод ?!...
Я ненавиджу цього пихатого лютого Звіра,
Що мордує і знищує мій волелюбний народ…

Я ненавиджу цю деспотичну бандитську систему,
Що катує й жорстоко вбиває знедолених нас…
Й спонукає шукати для нації Волю щоденно;
І лунає набат у церквах – то звучить Парастас*.

Та не сила їм гордої нації духу зламати
І розвіяти Віру народу по сніжним степам…
Їм не вдасться синів України усіх розіп’яти…
Їм – бездушним сатрапам й тиранам, злодюгам й катам.

Ми не хочемо вічність блукати у пошуках Щастя;
І шукати омріяну Правду, сповиту в імлі…
Тож надіюсь, що Істину все ж воскресити нам вдасться,
Бо рабами не хочемо бути на рідній землі…

Парастас* — це заупокійне богослужіння, яке відправляється за убієнними.

Мамо, відведи мене в дитинство...

Мамо, відведи мене в дитинство;
У далекі сонячні світи…
Одягни серпанкове намисто
І мою дорогу освіти…

Мамо, як мені буває важко
Втомленими віхами брести…
Кароока ніжна моя пташко,
Ти мене в душі перехрести…

Мамо, розжени мої страждання;
Біль тупий приборкай у грудях…
Осіни мої уподобання
Й підкажи до Щастя вірний шлях…

Одягни серпанкове намисто
Й заверни у зоряні світи.
Мамо, відведи мене в дитинство;
Стежку молитвами освяти…

Так прикро, котиться країна,
А ми не знаємо – куди ?!
Блукає втомлена в руїнах
«Вікторіанської» доби…

Терпіли довго ми наруги;
Та, впевнений, не задарма…
Бо ж нонсенс – бути недолугим*–
І керувати усіма…

Бо ж парадокс – прийти до влади –
Й зробити гірше, ніж було…
«Низи» пішли на барикади
«Верхам» зажерливим на зло…

І все пішло, мов град у воду:
Осатанілі «беркутИ»
Пролили кров мого народу,
Який стогнав до хрипоти…