Вірші

Не кажи мені нічого, промовчи,
Я в очах твоїх все прочитаю,
Притулись і ніжно обійми,
Все без слів, я так тебе кохаю!

Вже холодно,
Вже наступила осінь.
Вже листя падає з дерев.
Та проліта в моіх очах минуле,
Тебе я згадую тепер.
І налились на очі сльози,
Згадавши прикрі ті слова.
Кохання є,воно заможне,
Але не в мене десь то там.
Красу чарівного листочка,
Я пам'ятати завжди,
І поцілунок твій той ніжний
Коли серце б'є ретмічно

Ні, це не сон.
З тобою віч-на віч
\"Люблю\" шептали тихо ми обоє.
Нам зорі усміхалися в ту ніч
І місяць плив в тумані над рікою.
Як хміль міцний, дурманив аромат
Терпкої мяти й сон-трави мякої,
Якось несміло й навіть навпопад
Покірний стан мій гладив ти рукою.
Ти говорив щось лагідно мені,
Я ж цілувала й гладила волосся...
Ні, не приснилось це мені!
Це так було. Мені це НЕ ЗДАЛОСЯ!..

Любов буває різною:
і ніжною, і грізною,
Ранньою і пізньою!
Із пуху і залізною,
малою і великою,
тихенькою і з криками,
спокійною й бурхливою,
нещасною й щасливою,
миттєвою і довгою,
у мріях і у спогадах.
Земною і небесною,
духовною й тілесною,
яскравою і сірою,
без розуму і з мірою,
А іноді ще й марною,
пасивною й активною,
корисною й седечною,
і навіть недоречною.
Фатальною й безслідною.
Шляхетною й негідною.
Зрадливою і вірною,
словами не вимірною.
Останньою і першою,
живою і померлою.
Палкою і холодною.
До неймовір`я модною.
Розумною й дурною,
з усмішкою й сумною,
Потрібною й не дуже.
А в тебе яка,
друже???

Щось сильно і боляче вдарило в груди,
Щось сильно і боляче влучило в серце,
І болі тієї мені не забути..
Душа ж була ціла й міцна, як фортеця.
Веселощі вмить замінилися жалем,
А думка у мозгу гудить безшелесно.
Навіщо поранила своїм дюрантелем,
Моя рідна, сімнадцятирічная весно?
Як відданний честі й відомий маестро
Ти сльози мої утирала долонею.
Та дорослою стала я, любая сестро
І я вже навік повінчана з долею.
І співу твого вже я не почую,
А сльози розіллються холодною сталлю.
Із пізньої ночі до ранку ночую
Одна на одинці з своєю печаллю.
Тепер ми із нею - споріднені душі.
Ми стали прозорими, наче примари
І люди вже стали до мене байдужі:
Жорстокі, безлюдні, притворніє скнари.
Вже вщент розлетілось маленьке серденько,
А тінь моя власна вже попелом вкріта
Й розвіє по світу її вітер легенько,
А душа моя навічно у клітці закрита.

Минають дні, і ночі, й місяці
Та не забуду я хвилини ці
Як мене ти ніжно цілував
І як богиню палко покохав.

Лелеяв ти мене як квітку чарівну
Дотиком своїм пробуджував від сну
Чудовий вірш мені ти присвятив
Бо дуже щиро ти мене любив.

Мій подих затихав, кипіла моя кров
Коли співав мені ти пісню про любов.
І серце завмирало від всіх тих слів
Що ти мені на вушко шепотів.

Минають зими, минають і літа
В думках звучить лиш пісня та.
Пройшлися пальці по невидимій струні
Час все іде, а ти лежиш в труні.

Моя зіронька

Як пізно ввечері узрію крізь хмари зіроньку одну,
То заспіваю і замрію, і знов до ранку не засну.
Ця зірка щастя й миру зичить, її любов повік не вмре,
До себе кличе, кличе, кличе, та все ніяк не забере.

Коли б мені ракети крила, полинув би в далеку путь.
Вві сні ще є наснага й сила. Так от – не можу і заснуть.
А як засну – зоря зникає, сховає очі і мовчить.
Зірватись в лет! Куди? Не знаю. Лиш серце крається-болить.

Чого ж бо зіроньки не бачу? На хвильку зглянься і утіш!
Лиш за тобою гірко плачу! … І раптом вихопиться вірш.
І що воно такеє диво оті віршовані рядки?
Плетеш-мережиш речень звиву – стають світлішими думки.

Поетів слави не бажаю, бо їх хлібина затверда.
Хто більше зна, той більш страждає. До хліба ж треба ще й вода.
А друзям щирим почитаю. Послухають, коли й не так.
Хто головою похитає, а хто подумає: «Дивак!».

І диваку поспівчувають («Хлєб наш насущний даждь нам днєсь!»),
Для них памфлета накатаю, чи поздоровлення якесь…
Як пізно ввечері узрію крізь хмари зіроньку одну,
То заспіваю і замрію, і знов до ранку не засну.

Так тяжко знати, що ти не мій,
Що не мені всміхаються твої вуста.
Так важко сидіти в тиші цій німій,
Так боляче придушити почуття.

Та ось минає час, і душа сміється…
Тебе не згадую, серце за тобою вже не б’ється.
І жити стало украй легко,
Тепер лечу на крилах швидко й далеко.

А ти щасливий, мабуть, зараз.
Та хоч… яке мені до того діло?
У тебе з нею, звісно, усе склалось,
А моє кохання давно вже відгриміло.