Раннє сонце
В моїх словах ще грає раннє сонце,
Хоч тихий відчай п’є серце моє.
А в когось душі олово чи стронцій,
А хтось серцям свій ладан віддає.
Нехай слова у часі забарились
І не тверді, і не міцні, як сталь.
Там моє небо, там душевна сила,
Куди не добирається печаль.
В моїх словах ще грає раннє сонце,
Мої думки ще гріє теплий плед.
Якщо є віра, то стерня не коле.
В ній сила, твердість і духовний злет!
Глінчук Тетяна
Минає день...
Минає день у пасмах суєти,
Пройшов нечесаний, кудлатий,
В похмурій та нікчемній самоті
Вночі сховався біля хати.
Такий ледачий, мовчки просидів
Зранку під вишнею у квітах
Вкривався пелюстками та сивів
Опівдні спочивав у скиртах.
Той день буденний, білий наче дід,
Як тисячі, безцільний, нудний,
Зігнувшися пішов й залишив слід,
Під хату ліг, як пес приблудний.
Гришко Валентина
Незбагненне
Я не просила ніжності, уваги
Нічого не просила я у тебе...
Для себе лиш просила рівноваги,
Як дивно, але більшого не треба.
Безсонням виміряв мою самотність,
Ковток любові кавою під вечір,
Минулий час, як вічна незворотність,
А пам'яттю забуті мною речі.
Нічого я ні в кого не просила,
Ти винятком також не був для мене,
Ту осінь, що тоді була красива,
Просила зрозуміти незбагненне.
ВІкна долі
Бурхливий день, заплющився й притих
Вечірнє місто сяє променисто
Засвітлене у вікнах золотих
В них долі заблукали ненавмисно.
Своє віконце в спалахах життя
Шукали та не втримавши губили,
Від прийняття, зневіри й каяття
Так мріяли коханням й не любили.
Історію плекали під крильми
Ці долі, як метелики на світло,
Обпалювали душі непомітно
В самотності були серед зими.
Вірш сина
Рук твоїх тепло
Лікує, лікує мене
Звичайне добро
Тобі неймовірно йде
Біль, яка в тобі є
І рани кровоточать
Рано чи пізно мине
Світанковим сонцем
Цей час пройде
І нічого не візьмеш
Спаситель зійде
Провести у вічність
Давай розкажемо
Про наші життя
І сльози покажемо
Раз`ом я і ти, ти і я
Самотня Самотність
ВЕСНЯНИЙ РАНОК
* * *
Птахів дзвінкоголосий спів
Розбурхував весняні миті.
І ранок просто аж бринів
У березілевій блакиті.
І свіжість бадьорила дух,
І сонце, радістю умите,
Пробуджувало все довкруг...
Хотілось жити!
Анатолій Черняхівський
Мов птах
Це не вечір - це стан душі
Він мов птах, ширяє над нами
Він закохує нас в його тіні
І мандрує, літає світами
Оцей вечір - це світ надій
Ще живий, та не зовсім щирий
То розкаже, про світлий край
То сумує, й не має віри...
Піднімає рожеву вуаль
Що охоплює білі хмари
Нам дарує любов й печаль
І не вміє не вірити в чари...
Ярема Анна
Вечірній ліс
Вечірній ліс… Здається верховіття
Торкнеться місяць, що на тлі повис.
І пензлик неба пише зорі світлі,
Запалює вогнем порожній світ.
В’ються стежки й у темряві зникають.
Стомився грати світовий театр.
Десь за глибоким синім небокраєм
Завершується знову зорепад…