Каньйон плете строкаті візерунки...
Каньйон плете строкаті візерунки,
Стару фортецю бачу вдалині…
Ще пам’ятає Смотрич поцілунки,
Якими пестив милу навесні…
Замріяно хитаються дерева;
В тумані поховалися хати…
Щось заметіль роздмухує квітнева
Кидаючи пелЮстки з висоти.
Щасливий клич далекого дитинства
Навіює минулого думки…
І незабутню ніжність материнства,
І юності щасливі сторінки.
Сторіччя викарбовують малюнки,
Блищать смарагдом скелі вдалині…
Каньйон плете строкаті візерунки
І росами блищить по сивині…
Юрій Цюрик
Мереживом літ вкрилось ніжне обличчя твоє...
Мереживом літ вкрилось ніжне обличчя твоє;
В куточках очей усміхаються «гусячі лапки»…
Ти – щастя безмежне, ти – море безкрайнє моє;
Жага почуттів, мій роман до останньої крапки…
Джерельний потік, у який я з любов’ю ввійшов,
Рапсодія звуків, що нею я марив щоночі…
Який я щасливий, що в грішному світі знайшов
Цнотливі вуста і небесно замріяні очі…
Осіннім теплом ти торкаєшся мого чола;
Вуста – вогняні, а в очах – зачарована просинь…
Під ранок покриє росу світанкова імла,
Ми в ніжних обіймах зустрінемо сонячну осінь…
Мереживом літ вкрилось личко тендітне твоє;
В куточках очей засоромились «гусячі лапки»…
Ти – щастя безмежне, ти – море бурхливе моє,
Мій шквал почуттів, мій роман до останньої крапки…
Мамо, відведи мене в дитинство...
Мамо, відведи мене в дитинство;
У далекі сонячні світи…
Одягни серпанкове намисто
І мою дорогу освіти…
Мамо, як мені буває важко
Втомленими віхами брести…
Кароока ніжна моя пташко,
Ти мене в душі перехрести…
Мамо, розжени мої страждання;
Біль тупий приборкай у грудях…
Осіни мої уподобання
Й підкажи до Щастя вірний шлях…
Одягни серпанкове намисто
Й заверни у зоряні світи.
Мамо, відведи мене в дитинство;
Стежку молитвами освяти…
Щось сильно і боляче вдарило в груди,
Щось сильно і боляче влучило в серце,
І болі тієї мені не забути..
Душа ж була ціла й міцна, як фортеця.
Веселощі вмить замінилися жалем,
А думка у мозгу гудить безшелесно.
Навіщо поранила своїм дюрантелем,
Моя рідна, сімнадцятирічная весно?
Як відданний честі й відомий маестро
Ти сльози мої утирала долонею.
Та дорослою стала я, любая сестро
І я вже навік повінчана з долею.
І співу твого вже я не почую,
А сльози розіллються холодною сталлю.
Із пізньої ночі до ранку ночую
Одна на одинці з своєю печаллю.
Тепер ми із нею - споріднені душі.
Ми стали прозорими, наче примари
І люди вже стали до мене байдужі:
Жорстокі, безлюдні, притворніє скнари.
Вже вщент розлетілось маленьке серденько,
А тінь моя власна вже попелом вкріта
Й розвіє по світу її вітер легенько,
А душа моя навічно у клітці закрита.
Твої літа весною розквітали
І пахли різнобарв‘ям ніжних трав…
Ми на ромашці щастя нагадали,
Коли у снах дитячих пригортав…
Твої роки улітку клекотали,
З казахськими барханами текли.
Там юними і молодими стали,
Коли вуста любов’ю обпекли…
А потім були і весна, і літо
Як стрімко закрутив життєвий вальс…
Усе буяло юним первоцвітом,
І невблаганно й швидко мчало нас…
Літа твої на осінь повернули…
Став ще гарнішим розчерк милих брів…
Та по життю ми іншим присягнули,
Коли тебе через роки зустрів…
Прекрасна й неповторна неба просинь
І ми у ній, мов втомлені птахи…
Так швидкоплинно промайнула осінь…
Повиростали наші дітлахи…
І знову все кружляє по спіралі…
Страждання… поцілунки навесні…
І ми з тобою юні та зухвалі
Щасливо сміємося уві сні…
Десь поміж літом і зимою
Я чую твій щасливий сміх…
Ти десь між ним й далеким мною,
Мій оповитий сумом Гріх…
Ти ніжним голосом співаєш,
Струною у душі бриниш…
І серце навпіл розриваєш,
І біллю у грудях щемиш…
Десь поміж радістю й журбою,
В солодкім мареві утіх,
Блукаєш ти із грішним мною,
Мій оповитий смутком Гріх…
Надія.
Життя минає ... Можу все стерпіти :
образу, біль, самісіньку біду,
та без кохання не умію жити,
караюся, докіль його знайду.
Неначе Доля на моїй долоні
Не поєднає істини святі, -
дві лінії- Життя мого й Любові,
дві лінії тепер у самоті.
То – наче дві червоні ружі – рани...
Безглузде на землі людське життя,
якщо не маєш справжнього кохання,
яке ти ждав до самозабуття.
О, я знайду його в п”янкім розмаї,
душа цього жадає, аж бринить !
Надія струни серця огортає:
кохатиму, бо вмію я любить !
Нехай стократ збиватиму коліна,
своє кохання – тішусь ! – віднайду :
оту єдину в світі цім людину,
свою оргинію в осінньому саду.
2003 р.
Солодка зрада з присмаком дощу.
Солодка зрада з присмаком дощу,
Заполонила серце стомлене коханням.
Воно, охоплене бажанням,
Напитися не може досхочу.
В чужих обіймах в щасті потопаєш,
І кожна зустріч, наче в перший раз…
Розум думок палких не може подолати,
Вир почуттів підхоплює щораз.
Ти завжди поруч, та тебе немає.
Життя підказує – терпи, переболить.
Живу, терплю, переживаю, та все одно не відпускає,
Болить, Болить, Болить…
Олександр Колодій