Вірші

Ми іноді так намагаємся сказати
Але не кажем бо немає слів
Ілиш тоді ця пісня помагає
вона є радником в житті

І ми співаємо коли так сумно
і саме так ми забуваєм нашу біль
і ми виказуєм все те шо зберігалось
все те що було у житті

Коли вже так погано і тривожно
коли ці сльози беруть тебе в полон
ти віддаєшся їм йдеш в ту мить тривоги
і лиш милодія послаблюю цей тон

коли зірки для тебе нерозсудні
коли ти не любуєшся всім цим
ти пропадаєш як людина,особистість
і ти мандруєш світом своїх мрій

Коли не замічаєш ти доріжок
що так ведуть тебе в обман
ти є наївна і не сильна
і ти не думай що це твій роман

коли ти не захочеш жити
коли руйнуються казки
тоді тепер ти не людина
ти не живеш, існуєш ти..

Нам не потрібно перейматись
потрібно жити жити тільки
щоб памятали тебе люди
щоб не життя а це був рай.

ми потрібні цьому світу
адже без нас він є ніхто
але потрібно нам любити
кожну дрібницю і кожне барахло

нам потрібно замічати
всі тих хто раніше нас не бачив
ми живемо щоб творити
і щоб усе було інакше

Чому?
Ну чому так гидко на душі?
І чому так буває у житті?
Була людина і нема,
Жила вона й померла.

Кохали ми її понад усе
А зараз її нема...
Нема, як квітку ми зрізаєм
Яка хотіла жити і вмерла...
Вона була як та троянда в полі

Але прийшов тий гидкий буревій
Згубив цю квіточку лелову
І падають лелові лепестки
Мов пух літають у повітрі.

Це означає, що душа летить до Бога,
І не охоче їй спускатися до чорта
Який чекає, щоб упав ций лепесток.

Проходить час, хвилина й секунда
А вона пархає у повітрі
Не хочить покидать ций білий світ...

І ось вона подумала:
"Якщо я упаду до низу
То буде нехватати квітів.
А якщо я буду розправляти крила
То цю троянду будуть пам'ятати вічно..."

І тут троянда розгубилась
І чує крики здалека:
-Дивись, яка трояндонька гарненька
Лелова, пишна й одна...

О, як хочеться сказать тобі,
Та й усьому світу донести
Як серце плаче у журбі,
Як з шляху цього хочеться зійти…
Горда – ні! Смілива також ні!
Та біль за усмішкою ховається в мені.
Не звикли бути ми сумні,
Хоч все горить в огні…
Але від себе не сховатись,
Не наказати серцю не щеміть,
І сліз потік не просто зупинить…
І хочеться всього зректись
Забутись, відійти в прекрасний сон,
Де щастя, радість навкруги,
Немає ні зради, ні брехні.
І здатись хочеться цьому в полон
Та ж ні! І ще раз ні!
Я шукаю сили у собі,
Як закохані в весні,
Щоб жить насправді – не в вісні…
Ранком встану я, вдихну,
А видихнути зможу як життя нове почну…
Ти думаєш це сповідь? Ні!
Це просто крик тривожної душі…

пишу тобi листа
Мабуть це вже в останє
У ньому я розкрила
Момент того прощання

Листа тобі пишу
В душі лишився спомин
Одне лише скажу
То все,кінець,і годі

Пишу тобі листа
Собі кажу забуду
Я впевнена в собі
І плакати не буду...

Прощай...Я крикну сміло
Сльозинки не зроню
Все що було,полишу
І вільно я піду...

Це абсолютно дивне відчуття,
Навколо дивно все якось,
Та чомусь тих сліз лиття -
вже в який раз,невідбулось.
Ходили і шукали ніжність слів,
Та переступили ми за ту межу,
І підібрати слів ти не зумів,
І я тобі вже в соте це кажу,
Та ти літав неначе вітер
Із порохом у руках,
І на шляху здував всі квіти,
Здувалось все,здувалось у думках.
А небо відчувало квітів біль,
Із сумом на них дивилось,
Ти так задумано летів,
І все задумане здійснилось.

Чому її ти так кохаєш?
Чому вона для тебе все?
А як же я, моє кохання,
що любить і живе?
Воно не вічне, я це знаю
та й ти це зрозумій!
Моє кохання справжнє, знай це
і скривдить ти його не смій.
Вона побавиться з тобою,
а серце викине в смітник.
Та знай, що я з тобою
і в рай, і в воду, і в огонь...

КОХАННЯ-СОН
Ти тут, ти біля мене,
О ні, невже це сон?
Коли прокидаюсь думки завмирають,
І серце клекоче мені в унісон.

Так важко зрозуміти, що тебе вже нема,
Але й чи був ти, я не знаю.
Напевне це лиш сон
Чому? – себе питаю.

Усі думки мої, і серце, і душа
Лише про тебе думає щоночі.
Бо сон мені сниться, де кохаєш ти мене
І прокидатись я ніяк не хочу.

Бо проснувшись я знову буду
В жорстокому світі, де любові нема.
Та я чекаю з нетерпінням ночі,
Де в снах зустріну тебе я!

ЗУСТРІЧ..
Коли я вперше до тебе прийшла
За вікном буяла весна,
Була чудова погожа пора
І за вікном вишня цвіла.
Я пам’ятаю і зараз ту мить,
Як у душі біль щемить.
А коли я до тебе зайшла,
Біль і тривогу весні віддала.
Я увійшла і забула про все
Любов,як вино-терпке і п’янке
Воно охопило серце моє,
А я забула відчути твоє.
Та згодом відчула і трохи злякалась
«Невже я сліпо знов закохалась?..»
А серце у відповідь каже,що так!
І я зрозуміла-без нього ніяк!
Дивилась на нього і просто мовчала,
Боялась сполохати щастя,що мала.
Хотіла дивитись на нього і знати,
Що зможу у всьому йому довіряти,
Що зможу прийти,обійняти його
Такого далекого й в той час свого.
Просто побути поруч із ним
І назвати коханим своїм.
Сказати йому найтепліші слова,
Що поруч із ним я знову жива.
Що знову навчилася знову любити
І біля нього лиш хочеться жити!
З ним лиш я світ по-новому пізнала,
З ним всі негоди перечекала,
До сильних грудей його пригорнулась
І тихенько від щастя всміхнулась,
Бо для нього так мало треба:
Погожої днини й блакитного неба,
Коханого серця,що завжди зігріє,
Що все від любові пробачить зуміє.
Кохала й кохатиму завжди його -
Такого далекого й в той час свого!..