ДИТИНСТВА МОГО ДЖЕРЕЛО
Шепочуть липи, тихе надвечір’я
Торкнуло віти голубим крилом.
Візьму я сина, вийду на подвір’я,
Поки не обгорнуло землю сном.
Зійду стежиною у яр, в низину,
Поки ще сонце зовсім не лягло.
Знайду струмок, тоненький, як лозина,-
Дитинства мого світле джерело.
Воно таке співуче і мрійливе,
І бризкає краплинами води.
Здається, справжнє дзюркотливе диво
Виглядує з-під кореня верби.
Помию сину ручки, дам напиться,
Хай набереться сили від землі.
То ж сік землі – прозора та водиця,
Народжена в невідомій імлі.
Хай потече вода із мого краю
У річку, потім – в море, в далину.
Любитиму я вічно, знаю, знаю,
Землі і молодість, і сивину.
Бо ця вода, що весело іскриться, -
То, мабуть, вічності нечутний плин.
Колись зросте і стане, як годиться,
Дорослим, дужим мій маленький син.
А цей струмок, він буде, як дзвіночок,
І через двадцять літ все ж так співать,
Свій древній буде танцювать таночок
І сина мого сина напувать.
ОСЬ ПРИЙДУ
Ось прийду і спечу тобі піцу.
Чи зажарю вареники салом.
Чи станцюю. Яка там різниця,
Якщо здасться того це замало.
Задля сміху з найвищої скелі
Я пірну у вируюче море.
Та ж, напевно, з твоєї оселі
Повигоню і смуток, і горе.
Я у теплії літнії ночі
Розкажу тобі дивнії речі –
Що у тебе – найсиніші очі
І надійніші мужнії плечі.
Ти радієш галушкам в сметані,
Підставляєш вуста для цілунку,
А прокинувшись десь на світанні,
Будеш знову шукать порятунку
Від моєї любові та ласки.
І підеш собі в спокій та тишу.
Ти – приземлений, я – десь із казки,
Щезну, тільки закриєш ти книжку.
ПІСНЯ ПРО СМУТОК
Звідкись сутінки смуток збирають
І складають у постіль доволі.
Він як пух тополиний, злітає
Та засліплює очі до болю.
І защемлює змучену душу,
І знесилює руки і волю.
В ніч зі смутком іти чомусь мушу,
Так тягне і веде за собою.
І немає ні ночі, ні днини,
Щоб не спала зі смутком, не їла,
Щоб не мала на серці провини:
- Не сказала чи недолюбила...
Знову вітер шугає в хмаринах
І гасає в калюжах глибоких.
Дощові розмітаю краплини
І запитую себе: - Допоки?
Та допоки лягатиме смуток
В моє ліжко, на сонні повіки?
Хочу смуток згубити, забути,
Залишитись без нього навіки.
Хай би сонце в душі гріло знову,
Промінцями би сяяли очі.
Хай би слухала зоряну мову
В прохолодні чаруючі ночі.
Хай як смуток – то легкий, прозорий.
Хай як сум – то лише на хвилину.
Хай приходять сумління докори,
То ж потроху, а не без зупину.
ВІДІЙДИ
Відійди. Відійди й не приходь,
Не принось мені зло і турботи.
То тобі, може, лише здалось,
Що нема мені більше роботи,
Ніж втрачать, ніж втрачати свій час
На кружляння по твоїй орбіті.
А я ж бачила нас, тільки нас,
Нас удвох у прекрасному світі.
Я з тобою була скрізь. Завжди.
Я натхненням була твоїм, тінню.
А тепер ти від мене іди.
Буду вільною. Будеш ти вільним.
Як багато років вже пройшло,
Сивиною покрилися скроні.
Я не знаю, чи щастя було,
Чи тримала його у долонях?
Ніби поряд ти, ніби й нема.
Чи ти, може, мене й не помітив?
Я змирилась. Бо все то – дарма.
Я стомилась бездарно так жити.
Ти підеш. То іди й не приходь.
Я стомилась від щастя такого.
Чи ж то щастя – самотність удвох?
Тяжко. Сумно і тяжко від нього.
ПОЕМА ПРО ЗАЙЧИКА
На галявці, на травці зеленій
Сидить зайчик, такий вже вухастик.
Оком чорним косить він на мене
Й не підозрює жодної пастки.
Звісно ж, зайця я не налякаю,
Я не хочу, не можу, й навіщо?
Ми обидва – у світлому раю,
Він – маленький, а я - трохи більша.
Ну, то й що? Ми обидва – стеблини
На зеленому полі у раю.
Ми не знаєм, з якої причини
Нами править хтось, бавиться й грає.
Та той зайчик побіг за дерева,
Певно, знаючи, де його доля.
Я ж, не знаючи цього напевно,
Поспішу до пшеничного поля.
Я піду до нестиглого жита,
Столочу сокирки та волошки.
Причепити тебе. Присушити.
Ось що хочу я. Ось чого хочу.
Притулюсь до сухого колосся,
Що дощами та сонцем налите.
Я занурю в ромашки волосся
І спитаюся – як мені жити?
Я – не жінка, я – Мавка, Русалка,
Найпрозоріше дике створіння.
Я травинкою, квіткою стала,
Може, стала якимось корінням.
Я спитаюся – як мені жити,
І де доля моя в цьому світі?
І розкаже мені правду вітер,
Заспокоять тінистії віти.
Я осиці віддам те погане,
Що порушило душу і тіло.
Біля дуба старого я стану,
Обійму і скажу, що хотіла.
А він скаже, що ти – моя доля.
І він сили ввіллє в мої жили.
Йду до тебе, бо це – моя воля,
Щоб до серця тебе прихилити.
МАРЕВО В ТУМАНІ
Рими лізуть у голову, й годі,
І не можу нічого зробити.
Я пишу, замість щось у городі
Прополоти чи квіти полити.
Як чарує привабливість ночі.
Місяць в небі всміхається. Тиша.
Спати хочу. Злипаються очі,
А рука у блокноті щось пише.
Я про тебе пишу. Та навіщо?
Заблукав ти в якомусь тумані,
І тебе не побачу я більше,
І себе більше я не обманю.
Ти кохав мене палко і сильно,
Так шалено, нібито востаннє.
Та чомусь потім в мареві дивнім
Заблукав ти, в якомусь тумані.
Ти поклич, як біда, дуже прошу.
Ти поклич серед ночі чи рано.
Я пройду крізь сніги і порошу,
Прибіжу крізь дощі і тумани.
Може, сонце туман той розтопить.
Може, місяць освітить дорогу.
Може, знайду тебе ненароком
І забуду печаль і тривогу.
Я прийду. Та адреси не знаю.
Бо ж ти – марево десь у тумані.
Я себе від тебе відлучаю.
І себе більше я не обманю.
ОСІНЬ НА ВОЛОДИМИРСЬКІЙ ГІРЦІ
Пада лист, пада жовтий, червоний,
Золотий на бруківку йде сніг.
Я беру листя те у долоні,
Розсипаю навкруг, ніби сміх.
Листя з шурхотом ноги вкриває,
Павутина під вітром бринить.
Чуєш? – Осінь сонети співає.
Затамуй же свій подих на мить.
Скам’янів мовчазний Володимир
На високій горі над Дніпром,
І жалкує, що ластівка в вирій
Полетіла, змахнувши крилом.
Буде ждати він мовчки, терпляче
Знов весну, як чека вже віки.
Тиша. Зрідка лиш чайка заплаче.
Плине в зиму могутність ріки.
СПІВАЛА ІВОЛГА
Співала іволга на липі на бульварі,
Щось воркувала горлиця вгорі.
І небо плакало крізь хмари рвані.
Весна хазяйнувала у дворі.
А в хаті батько не радів уперше
Своїй весні, своїй землі в цвіту.
- Мені вже, дочко, стало трохи легше,
Я скоро в вічність спочивать піду.
Я цілувала вже безсилі руки,
Благала Господа про прощення гріхів.
Я серцем зменшити хотіла муки,
Та все пішло вже так, як Бог велів.
І він сказав: - Не плач, моє дитятко,
Піду туди, де болі вже нема.
А я не знала, я не мала гадки,
Що навесні прийде до нас зима.
І він сказав: - Там гарно, там спокійно,
Там у кущах співають солов”ї.
Моя душа там жити буде вільно,
Страждання там закінчаться мої.
Печальні очі батька рвали душу.
Та цвів нестерпно біло – пінний сад.
Я плакала – я щось зробити мушу!
Та він пішов. Й не повернувсь назад.
Пішов в останню подорож далеку,
З якої вже немає вороття.
Стріпнувшись, як наляканий лелека,
За мить якусь пройшло його життя.