Я в серці виплекав печаль
Я в серці виплекав печаль –
Вона й вела мене до Бога,
Дороговказні біль та жаль –
У кожного своя дорога.
Через тугу та злам життя
Вона невпинно струменіла,
Крізь забуття та небуття
Вели мене душа і тіло.
Задля спокути всіх гріхів
Отримав я свій меч двосічний:
Лиш в поєднанні двох світів
Вбачав гармонію відвічну.
До Бога прагнула душа,
Та не того бажало тіло –
То зловтішалося, гріша,
То вибачалося невміло.
То знов, не каючись, тягло
У морок пекла світлу душу...
Вогонь та лід, добро та зло
В собі поєднувати мушу.
Та в небеса земному “я”
Повік замовлена дорога.
Посеред тліну та буття
Я мушу відшукати Бога...
Володимир Танцюра
Я до серця тебе пригорну...
Я до серця тебе пригорну,
Розкуйовджу біляве волосся,
Поцілую в уста, обійму…
Що з того, що на вулиці осінь.
Я погляну у очі твої,
Що наповнені щастя сльозами,
І співають мені солов'ї
Про усе, що існує між нами.
І звучить, і вібрує струна,
І душа моя сяє ще й досі!
Що з того, що на вулиці осінь,
Коли в серці буяє весна!
Сніг
А я сьогодні знову бачив сніг –
Такий яскравий і такий лапатий,
Він тихо-тихо падає до ніг…
Так дивно і незвично відчувати
Його холодний дотик на чолі.
А я стою посеред снігу гри,
Підвівши голову, заплющив очі,
Яскраве світло звідкілясь згори
Вихоплює мене посеред ночі.
А світ завмер, і начебто нема
Ані людей, ані дерев до краю.
І тільки морок, тиша і зима
У Всесвіті панують… І не знаю,
Чи це лиш сон, чи справді сам на сам
Залишився я з вічністю навіки.
І тане сніг, вкриваючи повіки,
І скочуються краплі по щокам...
Не обіцяй
Не обіцяй мене кохати все життя…
І ніжності не обіцяй мені до віку.
Ти вільна птаха. Та кохаю я
Тебе так ніжно, як можливо чоловіку!
Не обіцяй, що будеш вірною мені,
Бо всі слова так дуже мало значать!
Не обіцяй мені приходити вві сні,
Не обіцяй вину мою пробачить…
Не обіцяй… кохай лише… кохай!
The end
матеріальні блага догорають
нема нічого
люди всі ридають
душа лиш дорога тепер
і хто ми?
залишилися поети
колись було це неважливо
тепер згадали що ми є
одні думки лиш за плечима
одна душа лиш при собі
тривожно сплю
недоїдаю
пишу я слів самі рядки
в майбутньому горить усе в огні
лиш усмішка з картини
скаже так чи ні
бути чи не бути
питання є одне
навіщо, ви, розумні люди, весь Всесвіт продаєте?
і восени немає листя
палахкотить воно уже
немає місяця і сонця
і зорі догоріли вже
і винні ми у цьому, люди
що рідний край не берегли
нема природи
пісня догасає
кінцевий день
ми помираєм
згоріли матеріальні блага всі
планета вся уже в огні
прощайте зорі
місяць золотий
багряне листя
світлофори
тепер ми лиш ілюзія
і винні самі
r. e. f. rain
Пам'ять
холодне море
одеський пляж
ранкова кава
сумне лице
спізнілий потяг
пустий вагон
я - тут
ми - тут
ілюзія любові
рука в руці
губи до губ
ми не потрібні
чужі
ми не ми
я це - я
ти це - ти
почуття на автоматі
я ненавиджу тебе
теорія зайва
це правда гірка
ми розлюбили
ми загубили себе
згаєний час
сльози солоні
часті усмішки
цукерки в долоні
уроки життя
все зрозуміло
душа хоче самоти
тіло любові
я на порозі вічності
самоти
болю
карта лягла
воно так і буде
я забуду тебе
а ти мої губи
Не твоя війна
скандал порушує тишу
дицибели вище
зірваний голос
розбитий стакан
телефон не замовкає
кава розлита
зім'ята ковдра
ти вже сам
забудь про мене
мої руки
солодкі як мед губи
ти вибір зробив
вона важливіша
прощавай
душу поїдають таргани
помираю від болю
куріння вбиває
але допомагає
пишу сумні рядки
I lost
You win
Любов до друга
В сум′ятті лиш згадаєм про любов.
Про ту, любов.
Любов до друга.
І очі вже наповнені слізьми.
Не хочеш ти слабким здаватись?
Але ти розумієш, це одна любов,
Яку ти дійсно хочеш зберегти.
Яка не ранить,
І кинжал не кине в серце.
Яка залишиться на все життя.
Як ні, то лишиться тим огненним посланням,
Віршем, який для тебе пишу, подруго моя.
Не бійся, це одна любов, яка не ранить.
Люби, якщо боїшся вже кохать.
P.S. вірш присвячений Вишинській Оксані Петрівні, - моїй найкращій подрузі
Лиманська Світлана