Я встану неодмінно
Знову невщухає дощ, сказилася погода
Від ранку і до сивої зорі
Закрила все крім посмішки негода
Ховає посмішка біль вмерлої душі
Немає вже нічого, треба жити
Черговий раз вдягаю я уста
Якби я зміг почав би з горя пити
Розриваючи чергового листа
Немає вже надії в воскресіння
Давно розмито часом відчуття
Десь чув що є любов спасіння
Моя любов забрала і життя
Кричу у вирій я несамовито
Так хочеться зробить останній крок
Давно померло серденько розбите
Тримаючи черговий твій урок
Поставила мене ти на коліно
Моє життя, мій янгол і любов
Піду я сам, я встану неодмінно
Я піднімусь хоч стигне в жилах кров
Я посміхнуся знову своїй долі
Надіну звичний всім веселий грим
Закрию посмішкою вхід до свого болю
Даючи волю ночі в царстві рим
Орех Владимир
Мріяв він про неї як колись
Мріяв він про неі, як колись
Прокидавсь він з нею до світанку
Подумки писав він знову лист
Розривав він серце до останку
Мріяв він про неі як колись
Ніби не було тієі ночі
Що звела іх разом, як колись
Вітерець із сутінків шепоче
Підіймав свій погляд догори
І думки заполоняли мріі
Погляд випромінював той крик
Що згорав під сонцем без надіі
Все було як вперше, як колись
Вітер про любов свою шепоче
Руки немов зміями сплелись
Час лиш зупинитися не хоче
Мріяв він про неі як колись
Прокидавсь він з нею на
світанку
Знову починає свій він лист
І в вуста цілує фото зранку
Звичайна
Моливсь на твій я образ мов ікону
Я падав ниць від погляду твого
Не міг я підібрать ні слів, ні тону
І не збагнув лише я одного
Не Бог, не ангел, чом я мав тремтіти?
Звичайна жінка, зовсім не з небес
Можливо плоть? Я мав тебе хотіти?
Хоча таких багато, і адрес
Сліпий був я, одні лиш забаганки
Ти принца ждеш чи білого коня
Моє життя, війна і полустанки
І смерть навколо ходить скрізь щодня
Сліпий був я, ждав справжнього кохання
Вдивлявсь в твоє я фото чи щодня
У відповідь отримував зітхання
Для зустічей немає часу й дня
Мине усе, чи справдяться надіі
Мине війна, кохання теж пройде
Згадаю я братів, військові діі
Можливо і згадаю я тебе
На пам'ять я залишу лише фото
Там де ми вдвох, тебе я обіймав
Можливо хтось спитає, брате, хто то?
Я відповім, якби я брате знав
Нічка.
Світить місяць угорі.
Зорі ніби ліхтарі.
Соловейко в темнім гаї
Не стихає до зорі,
Пахне м’ята. Пахнуть квіти.
Вітерець хитає віти
І шепоче верховіттю
Про якісь дива на світі.
Біля ставу верболози
По траві кидають роси,
Щоб уранці, мов намисто,
Засвітились вони чисто.
Сни заходять в кожну хату.
Спіть матуся, спіть і тато.
І малята теж поснули.
Геть про справи всі забули.
Їм присняться сни чудові,
Сни чудові – сни казкові
Про оті дива на світі, -
Про котрі шепоче вітер.
Музика дощу.
Весняний ранок. День негожий.
І хмари вкрили небеса.
Бредуть похмуро перехожі.
Скажи мені, - чи ж це краса?
Та вслухайся в мінорну гаму
Маленьких крапель дощових
Мов стукають в небесну браму
Мільйони дзвонів золотих.
Півні співають, мов шалені.
Казала мама: - Буть дощу.
Стоять смарагдово – зелені
Умиті яблуні в саду.
Стоять напоєні досхочу.
Кущі, дерева і трава,
А дощ шепоче і шепоче
Та й соловейко не сгава.
Умій дивитися навколо.
І слухати також умій.
Красу відчуй в дощову пору,
У спеку і у буревій.
Колесо історії.
Історії котиться колесо вправно.
Минуле міняють прийдешні віки.
Була у нас слава. Було і безслав’я.
В історії завжди перебіг такий.
Князі й королі з нами дружби бажали.
І миру хотіли, й жадали рідства.
Та ми не завжди це за благо сприймали.
Й котила нас в прірву роздорів ріка.
Взаємні образи, підступність і зрада,
Жорстокі набіги і чорні діла.
Усе це було нам усім на заваді.
І кров міжусобиць рікою пливла.
А цим користались і зліва і справа.
Землю плюндрували, топтали народ
Та ви, - зрозумійте, що це не забава.
Вже досить чекати від долі незгод.
О, браття – слов’яни, забудьте ви чвари.
Забудьте образи в минулі віки.
Хоч доля жорстока нас всіх розкидала,
Та всі ми є древа одного гілки.
Це дерево може розквітнути знову
І дати чудові, багаті плоди.
Давайте дружити і геть всі роздори
О, друзі – слов’яни, - ви ж сестри й брати.
Як ти?
Як ти?
Твої прекрасні справи?
Ти ще жива в душі,
Чи ти уже не ти?
З тобою я,
Чи десь у бескінесності непевній.
Моя свідомість вплутана у сни.
Моє життя заплутане у сновидіння,
Моя душа - хурделиця шорстка.
Як ти?
Твої прекрасні справи?
Чи ти жива,
А чи тебе уже нема.
У бескінесності привижується образ,
Твій,
Як святиня у житті.
Лиманська Світлана
Люблю до втоми
Стою рочулена до сліз
У травах оксамитових і свіжих.
Вдихаю силу, що іде з-пд ніг,
Із запахом акацій ніжно -білих.
А небо -синій океан
Своєю незкінченністю вражає.
Стою - довкола бачу край.
Іду - той край вже без кінця і краю...
Я вдячна Богу, що живу,
Батькам, природі, Всесвіту усьому.
Люблю усіх і все! Цей май люблю!
Щаслива й радісна, люблю до втоми..
Любка Надія