Вірші

Якесь дивне відчуття,
Коли згадуєш минуле.
Находить тихе співчуття
До того що ще буде.

Дивлячись на всі помилки,
Яких не виправлять
Майбутні роки
Будуть тінню завжди.

Наробивши помилок,
Які вже будуть як зразок.
Але все проходить, все біжить
Життя така коротка мить.

З Життя Котиків

Куплети

1.

Дах будинку – це місце побачень,
На даху романтично і лячно,
Довго Кіт сумував,
Кицю Муру чекав –
І отримав мітлою добряче!

2.

Муркотуня – цей котик вальяжний,
Застрибнув на собаку відважно,
Він стрибав, танцював,
На сопілочці грав,
Звеселяв кицю Муру безстрашно.

3.

Киця Мура співала в алеї,
Уявляла себе на Бродвеї…
Муркотунчик нявчав,
«Біс!» і «Браво!» кричав,
Швигорляв квіточки на алею.

Захід

Проводи жовтого неба
Тліють із сонцем в тиші.
Віра- це все що тобі треба
Пролити у серці пісні.

Минуле нехай забувається,
Вогонь спалить все до тла.
Нове життя зараз відбувається,
Втілюй моменти сьогоднішнього дня.

Люби змінюй початок.
Доля дає тобі завдаток.
Не зважай на зміни биту,
Відчуй перемогу соковиту.

Життя без тебе

Життя із тобою це справжня морока
Життя що без тебе це вирвані роки
Як здихатись з змістом цього порока
Щоб врешті отримати бажаний спокій

Неважлива жахлива моя одинокість
Безтямне кохання може згоріти
І в річці краплина буває остання
І сонце не всіх може справді зігріти

Пророцтва віршів це свята літургія
Тремтіння душі на сегменті паперу
Підвищує біль ця програма жорстока
Удаваний спокій розхитує нерви

Ми давні заручники наших стосунків
Розірвані нахрест наші матраци
Чекаємо карми написаних пунктів
Щоб іти будувати небесні палаци

Вчуся себе я розуміти,
Золотом думки мої повиті.
Це не лише лиш тільки мрії,
Так судилося мені на світі.

Чекаю я зелених трав
І відступу холодної погоди.
Ще вчора я збиратись мав,
А мені сказали потерпи ще трохи.

Всі дороги ведуть до мети,
Терпіння є на рівні, і криві.
Любі мости я мушу пройти,
Щоб став поетом у житті.

Сутінки забирають денне світло,
Зірки виходять, настав їх час
Таке це тепле перше літо,
Отримав я свій шанс.

Безутішність

Ці дні у вимірі дощів
Здавались довшими за вічність,
Хоч цю життєву алогічність
Могла б розрадить пара слів.
Та ні дзвінка, ні СМС -
Мобілка тишею мовчала
Так, ніби вимер світ увесь,
А дівчинка усе чекала...
Здригались плечі від плачу
І по щоках текли сльозини.
Губились відчаю хвилини
У безутішності дощу.

Не треба нам цих слів
Це все є лишнім,
Відчувати твоє серцебиття
Спираючись на плечі ніжні,
Не думаючи ніпрощо
Ти ніби не мислиш,
Обіймаючи ту людину
Якою дишеш.
Ти думав що від цього стане ліпше
Обійнявши її... Та стало гірше...
Сидячи на ліжку в тютюновім диму
Ти згадуєш лише про мене одну,
Під пісню сумну ,під звуки дощу
З навязливим питанням :"Чому так люблю?"
І знову побачвивши мене
Так рветься сердечко так тягне,реве,
Забуваєш про тугу про дим тютюну
Обіймаєш мене ,тільки мене одну

Лункий шепіт

Лункий шепiт.

“Спочатку було Слово, і Слово було
у Бога, і Слово Було Бог.”
Євангеліє від Іоанна.

Настає час рокованого відліку, коли тобі дарується тиша. Безмежна тиша всередині серця, холодна німота, що пронизує тебе все глибше і глибше, жах, страшніший від смерті, який заповзає в твої широко розкриті очі розчахнутим простором, пронизливими голками зірок. Страх постає перед тобою сивим напівпрозорим привидом, чіпляючись за руки, стікаючи підлим крижаним потом за спиною, не даючи поворухнутись, вищає, зростає, аж поки серце твоє раптом знову не здригнеться в тобі першим ударом, гуркотом весіннього грому. Дощ бринить сльозами по шибках, і ти, пронизуючи всі завіси, примари, страхіття, увіходиш в новий світ. Все тут наповнене передчуттями, чимось таємним, що бродить у каламутній темряві, ось-ось маючи народитись, зринути, розтрощивши всі перепони, розбивши двері та вікна. Весь всесвіт у тобі та навколо тебе, раптом зрушивши з місця, починає обертатися, зблискуючи зірками, миготливими блискавками, виринаючи та зникаючи у безвість міріадами людських облич, з усіма їх болями, жалями, щастям та любов’ю. В тобі, наче квітка чи дитина, починає зростати щось дивне, величне, непереборне, непередбачене. Тоскний щем перетворюється на нестерпний біль, захват і жах чекання. І нарешті, з сухим шурхотом, по глухим закапелкам твого єства, приходить перше невблаганне, нестерпне Слово лункого шепоту...
Первинний хаос здригається, зупиняється на мить, в ньому як перед увертюрою оркестру починають звучати окремі партії інструментів, голосів, які, сплітаючись, створюють спочатку окремі музикальні фрази. Какофонія всесвіту все більше гармонізується, наростаючи мов океан, котиться на тебе, крізь тебе, найвеличнішою симфонією симфоній, дзвоном безмежних світів та сфер.
Слова, що йдуть крізь тебе, злітають із твоїх пошерхлих висохлих губ, народжують нову, дивну, беззахисну та всемогутню істоту, повну незнаної любові та щирості, та все ж, чужу та незнайому тобі.
З кожним Словом творення в тобі вмирає просто людина. Вмирає та плаче за світом, що втрачає. І тільки Слова лункого шепоту злітають все вище та вище, над простором синім, до першого зблиску ранкової зорі, що лине навскісно крізь завіси весняних дощів, фіолетових хмар, квітучих садів до змучених людських сердець. Слова повертаються до тебе і витворюють, преображають тебе знову і знову, і ніхто, і ніщо в цьому земному світі вже не в силі спинити лункого шепоту, що ллється крізь тебе.