Нові вірші
Лункий шепіт
Лункий шепiт.
“Спочатку було Слово, і Слово було
у Бога, і Слово Було Бог.”
Євангеліє від Іоанна.
Настає час рокованого відліку, коли тобі дарується тиша. Безмежна тиша всередині серця, холодна німота, що пронизує тебе все глибше і глибше, жах, страшніший від смерті, який заповзає в твої широко розкриті очі розчахнутим простором, пронизливими голками зірок. Страх постає перед тобою сивим напівпрозорим привидом, чіпляючись за руки, стікаючи підлим крижаним потом за спиною, не даючи поворухнутись, вищає, зростає, аж поки серце твоє раптом знову не здригнеться в тобі першим ударом, гуркотом весіннього грому. Дощ бринить сльозами по шибках, і ти, пронизуючи всі завіси, примари, страхіття, увіходиш в новий світ. Все тут наповнене передчуттями, чимось таємним, що бродить у каламутній темряві, ось-ось маючи народитись, зринути, розтрощивши всі перепони, розбивши двері та вікна. Весь всесвіт у тобі та навколо тебе, раптом зрушивши з місця, починає обертатися, зблискуючи зірками, миготливими блискавками, виринаючи та зникаючи у безвість міріадами людських облич, з усіма їх болями, жалями, щастям та любов’ю. В тобі, наче квітка чи дитина, починає зростати щось дивне, величне, непереборне, непередбачене. Тоскний щем перетворюється на нестерпний біль, захват і жах чекання. І нарешті, з сухим шурхотом, по глухим закапелкам твого єства, приходить перше невблаганне, нестерпне Слово лункого шепоту...
Первинний хаос здригається, зупиняється на мить, в ньому як перед увертюрою оркестру починають звучати окремі партії інструментів, голосів, які, сплітаючись, створюють спочатку окремі музикальні фрази. Какофонія всесвіту все більше гармонізується, наростаючи мов океан, котиться на тебе, крізь тебе, найвеличнішою симфонією симфоній, дзвоном безмежних світів та сфер.
Слова, що йдуть крізь тебе, злітають із твоїх пошерхлих висохлих губ, народжують нову, дивну, беззахисну та всемогутню істоту, повну незнаної любові та щирості, та все ж, чужу та незнайому тобі.
З кожним Словом творення в тобі вмирає просто людина. Вмирає та плаче за світом, що втрачає. І тільки Слова лункого шепоту злітають все вище та вище, над простором синім, до першого зблиску ранкової зорі, що лине навскісно крізь завіси весняних дощів, фіолетових хмар, квітучих садів до змучених людських сердець. Слова повертаються до тебе і витворюють, преображають тебе знову і знову, і ніхто, і ніщо в цьому земному світі вже не в силі спинити лункого шепоту, що ллється крізь тебе.
Борис Смиковський
Я тебя не повстречаю...
Я тебя не повстречаю
У раскрывшихся ворот,
Здесь отчаянье живет,
Гулкий ветер в сумрак тайны
Переливчато зовет.
В синем свете льда мерцанье
По ступеням вниз ведет.
Дверь закрытая замками,
Свет багряный факелов,
Стража в латах древних, странных
Алебардами блеснет.
Гром цепей и визг засовов,
Свод высокий, гулкий зал,
Терпят жуткий смертный холод
Здесь – кто сердце потерял.
Статуэтки птиц, чудовищ,
Эльфов, пауков, цветов,
Все имеют бирку, номер,
Камни душ в оправе льдов.
Вдруг появится Хранитель,
Красный шутовской наряд.
– Монсеньёр, вы не хотите
Свое сердце поменять ?
Груды злата, блеск алмазный,
Маскарадный свет бумажный,
Влажный зов любви продажной –
Что еще вам пожелать ?
Волшебства и знаний тайных,
Шабашей, полетов стайных,
Ночи с ведьмами плясать ?
– Где-то здесь душа любимой.
О, Хранитель, не могли бы
Мое сердце ей отдать,
Разрешить мне подышать
На души цветок застылый
На ее мне место встать ?
Ничего – лишь вихрь и ветер
Хлопнул створками ворот,
Где отчаянье живет,
Мир мой древний, сумрак смертный,
Где любовь нам дарит Бог.
І тільки сни, ще тішать восени...
І тільки сни, ще тішать восени,
І що відходить - римами приходить,
І білий світ до самої весни,
Мов білі ненаписані листи,
Поезії що лине нам від Бога,
А крізь сніги ті тягнеться дорога
В той тихий дім, що світиться в ночі,
І крім любові там нема нікого,
Що нас спасає, сіє світлі сни,
І гасить безнадію восени...
Кiт задумливо зирить як груба тріскоче.
Кiт задумливо зирить як груба тріскоче.
Щось завжди загадкове живе у вогні.
Щось гуде, завиваючи, дике, відьмаче,
Щось злітає та іскрами гасне вгорі.
Прошепчи листопаду - хай більше не плаче.
Проводжаючи осінь - прости всі гріхи.
На коні вогняному хай панна проскаче
І плащем золотистим услід завихрить.
Що залишиться серцю ? Краплина удачі,
Та ще іскра надії, між зимніх вітрів.
Білим снігом освятяться темні палаци,
Лунко відгомін щастя, як сон, пролетить...
Знов тепла осінь...
Знов тепла осінь.
З вимерзлих полів,
Де мертві трави,
листя буро-чорне -
Вологий вітер.
Пахне, наче морем.
Така коротка
Світлість тихих днів,
Така солодка,
Трепетно-прозора.
Так щастя наше
Згадуємо ми
Просвітлене,
нетривке,
неповторне.