Самотність… Спокій… Тишина,
І надзвичайна сила.
Ти неймовірна і одна,
Така як ти – єдина.
Ти тепла, добра, молода,
Весела, гарна, мила,
Прекрасна, лагідна, жива,
Тендітна, ніжна, щира,
Ти сонце, вітер, океан,
Ти небо, зорі, квіти.
Ти все поєднуєш в собі,
Ти лиш одна навіки.
Я знаю ти знайдеш його,
Він буде особливим.
Він проживе твоїм життям,
І ти будеш щаслива.
Віталій Мочарський
Я пам’ятаю день чудесний,
Коли удвох зустрілись ми.
Я полюбив тебе всім серцем,
І думав я про тебе в сні.
Я мрію, що колись побачу,
Небесну усмішку твою,
Яку будеш ти дарувати
За те, що я тебе люблю.
Торкнутися просто твоєї руки,
Відчути як пахне волосся,
І палко губами припасть до щоки,
І все розуміть в безголоссі.
В обіймах тримати тебе назавжди,
І навіть боятись дихнути,
Щоби не змінити усе навкруги,
Й моментом оцим надихнутись.
Дорога в нікуди,
Яка веде в даль.
Ідуть по ній люди.
В їх душах печаль.
Голови схилені,
Ніби у сні.
Люди знесилені,
Похмурі й сумні.
Що то за люди,
І дивна дорога?
Дорога в нікуди,
А люди, то спогад.
А Я ТАКА МАЛЕНЬКА
А я така маленька, а я така тендітна,
Як при дорозі квітка,
У полі на краю.
Вітри мене ламають, і гнуть, і вигинають,
Пелюстки я втрачаю,
А все-таки стою.
І буду я триматись, і буду я стояти,
Як явір біля хати
Або дубок в гаю.
Крилами, як та чайка, я розганяю хмари,
Що збіглись, як отари.
І міцно так стою.
Таке велике небо, таке велике поле,
Така маленька доля,
Як в гавані молюск.
А я така ранима і зовсім божевільна,
Та горда я і вільна,
Нічого не боюсь.
Хай я така слабенька, нехай примхлива доля,
Але залізна воля.
Серед турбот і бід.
Я більша за весь всесвіт,
Я більша за весь всесвіт,
Бо я і є весь світ.
НЕ СКОРИТИ НЕЗГОДАМ МЕНЕ
Не скорити мене тим незгодам,
Що у черзі стоять на порозі.
І не змінять всі біди погоди,
Що вже сталась на моїй дорозі.
Бач, чигають, жадаючи страти
Раби Божої злії вампіри.
Стійте, трясця вам, стійте на варті,
Оголіте мечі та сокири.
Я біжу по дорозі, уперто
Обминаючи ями й капкани.
Я скажу тим незгодам відверто:
-Та ж проваляться всі ваші плани.
Бо за обрієм сонце сідає
Над верхівками сосен мрійливих,
Бо у житі волошки чекають,
Що омиє пелюстки їх злива.
Бо зелені, як мох, очі сина , -
То мій захист на довгій дорозі.
Він тягар із душі мені скине
І утішить в печалі й тривозі.
ЦВІТУТЬ САДКИ В ТАРАЩІ
Цвітуть садки – від краю і до краю
Звучить малиново ясний медовий дзвін.
І бджоли мед, як музику, збирають
І кожній квіточці вкладають свій уклін.
Хоч жбан бери та наливай по вінця
Із квітів ніжних мед – густий та запашний.
Тріпочуть стиха так прозорі крильця,
Для бджіл той добрий труд – знайомий і простий.
Он красені – джмелі на абрикосі.
Вони кохають теж весняний буйний сад.
Наклеївши пилок на ніжки босі,
Летять до своїх нір, спішать до джмеленят.
У домі для синиць вже гамірливо,
Із хатки лине писк ротатих синичат.
То теж весняного садочка диво,
Таке, яке було і сотні літ назад.
Цвітуть садки. З усіх сторін лунає
Не мідний, а медовий дивний, чистий дзвін.
О земле рідна! Я красу вітаю
Твоїх весняних теплих, життєдайних днин
ЛАГІДНІ МАМИНІ РУКИ
Крізь високі жита, крізь ліси голосні
В’ється шлях і кружляє по схилах.
А в саду вже звучать солов’їні пісні,
І розквітли півонії милі.
І вже хутко, як птах, до зелених воріт,
Розкриваючи радо обійми,
Сміючись, наша мама назустріч летить,
Бо її вже збулися надії.
Її легко щасливою можна зробить –
Лиш з’явитись на день чи на другий.
Мама стала молодшою лише за мить,
І зникає тривога і туга.
Як же просто свої ми марнуєм роки,
Не рахуючи дні та хвилини.
Ген летять журавлі, проминають віки,
І неждано приходять сивини.
Я не знаю, чому, і навіщо, й коли
Постарілася наша матуся,
Як роки пропливли, наче води ріки,
Відповісти на це не беруся.
Хоча сонце таке ж, як було і тоді.
І веселка лягає на луки.
Та з’явилися зморшки у мами тонкі,
І стомилися лагідні руки.
Ми не можемо вплинуть на плинність років,
Ми не владні над тими роками.
Та ми можемо більше любить, берегти,
Захищати і слухати маму.