Вірші

Настане день.
Настане день і заростуть окопи,
Настане день і Бог благословить.
Затихнуть буревії і потопи,
Та зранеє серце все болить.
Хто сльози мамині осушить,
Які за сином проливає день і ніч.
Коли у снах до неї він приходить,
Тягар скорботи не спада із пліч.
Хто синові поверне тата,
Він народився, а його нема...
З сліпими вікнами стоїть біленька хата,
Ікона Божа в ній рида ридма.
І чи повернем лад і спокій в дУші,
Чи згояться розбиті кулями серця.
Чи будуть нами верховодити чинуші,
Чи злетимо у вись, чи ждать кінця...
Та вірю я, що заростуть окопи,
І сьогодення Бог благословить.
Збудуємо українські європи.
І ворога в собі зумієм розчавить.

Душа, од вибуху оглохла,
Почавши свій предвічний літ.
На тілі хлопця, кров засохла.
Лишив осколок лиш маленький слід.
Кричала, плакала душа
І билася об мертве тіло.
І давню смерть свою од палаша
Згадала. Боже! Як боліло.
Вчорашній спогад - саранчу червону
Дітей вбивавшу, пожиравшу тіло.
Як обезкровлена рука тяглась до дзвону,
На храмі що. І знов боліло...
Осколок клятий обірвав цю долю
Застряг у серці, мов у скринці.
Душа стражденна знов відчула волю
Молились... З Богом на одинці.
Душа молилась на колінах,
І та молитва перейшла у крик.
За тих хто на війні в погонах
Своєї кров'ю душать сатанинський рик.
Пролита кров... Загублені життя...
Хіба цього Вкраїно ти бажала?
У бій ідуть сини. Немає вороття.
Щоб Ненько ти не плакала. Співала!

Без назви.

Село вмирає, тихо, поступово
Без пафосу, без крику, без погроз,
Скрізь бур'яни. З воріт відірвано підкову,
Йому дощі осінні не жалкують сльоз.
Доньки забрали маму, вже стара,
Із переїздом метушня скінчилась.
Лишилась хата - сирота, сама.
І в осінь їй минулеє наснилося.
Дитячий гамір і вона нова.
Життя вирує, ллеться через вінця.
І не росте в господі кропива,
В дівчат подерті руки, зідрані колінця.
Її господарі, красиві, молоді,
Вперед ідуть до сонця у майбутнє.
І розливають щастя - кола по воді
Будуючи, наразі вже минуле, незабутнє.
Ну От і все...Враз метушня скінчилась.
Сідає сонечко і вечір насува
Лишилась хата, й в крикові молилась,
- Куди ви всі?! Я ще жива, жива!...
Неньку перевезли, в порядку, хай живе.
Та погляд хати пропікає душу,
Дитинство в ній, коріння родове
Яке самі рубаємо бездушно...
А зараз не болить, так тихий сум.
Та біль ще прийде - серце стисне.
Навіє в голову лиш не веселих дум,
Усе спресує в мить, і у душі зависне.

О.С.Пушкін Казка про мертву царівну та сімох богатирів

В путь-дорогу цар зібрався,
Із ріднею попрощався,
І цариця край вікна
Сіла ждать його сумна.
Жде від ранку і до ночі,
В поле дивиться, аж очі
Почали боліти їй
У сподіванці сумній.
Все не видно в полі друга!
Тільки бачить: в'ється хуга,
Сніг лягає на поля,
Вся білісінька земля.
Дев'ять місяців минає,
Смуток очі застилає.
А як свят-вечір настав,
Бог дочку цариці дав.
Рано-вранці гість бажаний,
День і ніч так довго жданий,
Повернувся цар назад
І заходить до палат.
А вона липі позирнула
Та важкесенько зітхнула —
Потьмаривсь од щастя світ
І померла до обід.

Цар журився безутішно.
Та як бути? — й він був грішний.
Рік, неначе сон, промчавсь –
Цар із другою побравсь.
І по правді молодиця,
Що й казать, була цариця:
І висока, і струнка,
І розумна, і метка,
Тільки дуже вередлива,
Гордовита та злослива.
В неї придане було:
Дзеркальце, чудесне скло,
Що таку властивість мало:
Як людина, розмовляло,
З ним одним була вона
І ласкава й не смутна,
З ним привітно розмовляла
І, милуючись, казала:
«Любе дзеркальце, скажи
Та мій сумнів розв'яжи:
Хто на світі наймиліший,
Найгарніший, найбіліший?»
А воно дає відказ:
«Ти, царице, повсякчас
За людей усіх миліша,
І рум'яніша й біліша».
І цариця в тую ж мить
Ну сміятись та радіть! —
І підморгувать очима,
І поводити плечима,
І крутитись перед ним,
Перед дзеркальцем своїм.

Та царівна молодая
Теж тимчасом розцвітає.
Потихеньку підросла
І, мов квітка, розцвіла.
Білолиця, чорнобрива,
І сумирна, й непримхлива.
Старости біля дверей:
Королевич Єлисей
Засилає. Цар дав слово.
Посаг теж давно готовий:
Сім торгових городів
Та сто сорок теремів.

Дівич-вечір наступає,
А цариця за звичаєм
Перед дзеркальцем своїм
Перемовилася з ним:
«Чи не я за всіх миліша,
І рум'яніша й біліша?»
А воно їй каже так:
«Ти прекрасна, знає всяк,
Та царівна ще миліша,
Ще рум'яніша й біліша».
Як цариця відплигне,
Та як ручкою махне,
Та по дзеркальцю як грюкне,
Закаблучком як пристукне:
«Ах ти ж, капоснеє скло!
Брешеш ти мені на зло!
Як рівнятись їй зі мною?
Я пиху в ній заспокою!
Біла, справді-бо, вона,
Та хіба ж то дивина? –
Мати нею як ходила,
Все на сніг лише й зорила!
Та скажи: чи можна ж їй
Дорівнять красі моїй?
На землі за мене кращу
Не знайде ніхто нізащо,
Це й не чувано ніде!»
А воно своє веде,
Що царівна ще миліша,
Ще рум'яніша й біліша!
Що робити? Тут вона,
З чорних заздрощів смутна,
Кида дзеркальце під лавку,
Кличе дівчину Чорнявку
І дає наказа їй,
Цій прислужниці своїй,
Завести царівну в хащі
І, живу, напризволяще
Під сосною кинуть там
На поживу злим вовкам.

Хто вгамує бабу гнівну?
От, покликавши царівну,
З нею дівка в ліс пішла
Й так далеко завела,
Що царівна догадалась
І до смерті налякалась.
Почала благать вона:
«В чім, скажи, моя вина?
Не губи мене, дівице!
Коли стала б я цариця
Відплатила б чим змогла!»
Не бажаючи їй зла,
Та царівну не зв'язала,
Відпустила і сказала:
«Не журися, будь-що-будь!»
І пішла в зворотну путь.
«Що? — сказала їй цариця, —
Де красуня білолиця?»
«Там, у хащі лісовій, —
Відповіла дівка їй, —
Міцно зв'язані їй лікті,
Попадеться звірю в кігті —
Менш прийдеться їй страждать,
Легше буде помирать».

Всюди чутка залунала,
Що дочка в царя пропала.
Не стуляє цар очей.
Королевич Єлисей,
Помолившись добре Богу,
Виряджається в дорогу
Наречену врятувать
І дружиною назвать.

А царівна молодая
В лісі темному блукає,
Далі й далі в нетрі йшла
І на терем набрела.
Їй назустріч пес загавкав,
І підбіг, і ліг на травку.
Йде царівна до воріт —
Тихо скрізь. За нею вслід,
Лащучися незлосливо,
Пес біжить. Вона сміливо
По приступках піднялась
І за клямку узялась.
Двері тихо відчинились,
І царівна опинилась
У світлиці. Навкруги
Всюди лад. В кутку боги,
Стіл дубовий під богами,
Лави, вкриті килимами.
Бачить дівчина, що тут
Люди праведні живуть,
Знать, не будуть ображати.
Та нікого не видати.
Обійшла царівна дім,
До ладу прибрала в нім,
Засвітила Богу свічку,
Розпалила жарко пічку,
Застелила гарно стіл
І лягла собі на піл.

От і вечір. В тиші сонній
Тут почувся тупіт коней,
Входять сім богатирів,
Сім рум'яних молодців.
Старший мовив: «Що це значить?
Всюди прибрано, неначе
Хтось в дому порядкував
Та господарів чекав.
Хто ж це? Вийди, покажися,
З нами чесно подружися:
Коли літній чоловік,
Дядько будеш нам повік.
Коли жінка, будь нам мати,
Так і станем шанувати.
Коли хлопець молодий,
Будеш брат нам дорогий.
Коли красная дівиця,
Будь улюблена сестриця».

Тут вона до них зійшла,
Їм пошану віддала,
Низько в пояс уклонилась,
Лагідно перепросилась,
Що, мовляв, до них зайшла,
Хоч непрохана була.
Вмить вони з тих слів пізнали,
Що царівну привітали.
Посадили у куток,
Піднесли їй пиріжок,
Чарку повну наливали
І на таці подавали.
Від зеленого вина
Відмовлялася вона,
Пиріжок липі розломила
Та шматочок відкусила
І з дороги відпочить
Відпросилась в тую ж мить.
Одвели вони дівицю
До горішньої світлиці
І пішли відтіль гуртом,
Щоб заснула тихим сном.

День за днем іде, минає,
А царівна молодая
Все живе серед лісів
У семи богатирів.
Вранці, ясною порою
Браття дружною юрбою
Виїжджають погулять,
Сірих крижнів пострілять,
Руку правую потішить,
Сарачина в полі спішить,
Або в кримця на скаку
Зняти голову важку,
Стріться з ворогом заморським
Чи з черкесом п'ятигорським.
А хазяєчка — вона,
В терему сама-одна,
Прибере, і наготує,
І нічим не вередує.
Так ідуть за днями дні,
Безтурботні та ясні.

Браття всі сестру названу
Покохали. Якось рано
У світлицю до зорі
Увійшли богатирі.
Старший каже їй: «Дівице,
Знаєш, всім ти нам сестриця.
Всіх нас семеро братів,
Молодців-богатирів.
Ми тебе кохаєм дуже,
Як один. Собі ти мужа
Поміж нами обери,
Нас як-небудь помири,
А для інших будь сестрою.
Що ж хитаєш головою?
Чи відмовить хочеш нам?
Чи не по купцеві крам?»

«Ой ви, хлопці молоденькі,
Братики мої рідненькі! –
Каже так царівна їм, —
Як неправду я повім,
Божий гнів спаде на мене!
Що чинить? Я ж наречена!
Всі до серця ви мені,
Всі розумні та ставні,
Кожен кожному з вас рівний,
Та є суджений в царівни!
Наречений любий цей –
Королевич Єлисей».

Браття трохи помовчали,
Головами похитали.
Старший каже: «В добрий час!
Ти ж не гнівайся на нас,
Словом більш не похоплюся
Я про те». — «Я не гнівлюся, —
Тихо мовила вона. —
А відмова — не вина».
Женихи їй уклонились,
Потихеньку віддалились,
Знов у згоді, як раніш,
Стали жити ще дружніш.

А тимчасом зла цариця
На царівну все гнівиться,
Все добріша не стає,
А на дзеркальце своє
Довго сердилась і дулась,
Та нарешті схаменулась,
Розшукала й перед ним
Давнім звичаєм своїм
Красуватись знову стала
Й посміхаючись казала:
«Здрастуй, дзеркальце! Скажи
Та мій сумнів розв'яжи:
Чи не я за всіх миліша,
І рум'яніша й біліша?»
А воно їй каже так:
«Ти прекрасна, знає всяк,
Тільки є, жива й здорова,
Серед темної діброви,
У хоромах захисних
Та, що краща від усіх!»
І цариця налетіла
На Чорнявку: «Як ти сміла
Обдурить мене? і в чім?»
Та призналася в усім.
А розгнівана цариця
Їй рогаткою грозиться
І кладе: або не жить,
Або падчерку згубить.

Раз царівна молодая
Милих братиків чекає
І пряде біля вікна.
Раптом глянула вона:
Пес загавкав, як шалений,
То черниченька злиденна
У подвір'ї під вікном
Відганяє пса кийком.
«Підожди, бабусю рідна! –
Їй з вікна кричить царівна, —
Пригрожу сама я псу
І чогось тобі знесу!»
Їй відказує черниця:
«Ой, дитинонько-дівице!
Клятий пес мене злякав,
Мало лаття не порвав,
Подивись, як він лютує!
Вийди в двір!» Царівна чує,
Хліб з комори узяла,
Та липі з ґаночку зійшла –
Пес до неї — гавка, злиться,
Не пускає до черниці.
А стара підійде лиш –
Він злоститься ще страшніш
На черницю. «Просто дивно! –
Посміхнулася царівна, —
Що це так його гнівить?
На ж, лови!» — і хліб летить.
Хліб жебрачка упіймала.
«Дуже дякую, — сказала, —
Бог тебе благослови!
От за це тобі, лови!»
І на ґанок соковите,
Наливне та духовите
Гарне яблучко летить.
Пес як скочить, заскавчить...
Та царівна просто в руки
Упіймала. «Від докуки
Яблучко собі вживай!
Бог з тобою, прощавай!»
Так черниця проказала,
Уклонилась і пропала.
До царівни тут мерщій
Пес біжить і в очі їй
З жалем дивиться і виє,
Ніби пеське серце ниє,
Ніби хоче їй сказать:
«Кинь!» Вона його вмовлять,
Пестить ніжною рукою:
«Що, соколику, з тобою?
Ляж!» В кімнату увійшла,
Знову пряжу узяла;
Під віконцем прясти стала,
Ждать братів, а поглядала
Все на яблучко на те,
А воно мов золоте,
Спілим соком вщерть налите,
І рум'яне, й духовите,
Медом сповнене ясним,
Видно зернятка у нім.
Почекать вона хотіла
До обіду, не стерпіла,
В руки яблучко взяла
І до губок піднесла,
Потихесеньку куснула
І шматочок проковтнула...
Раптом, що це? Світе мій!
Ніби сперло груди їй,
Білі руки уронила,
Спіле яблучко впустила,
Блимнув погляд з-під повік,
І на лавку під божник
Тут вона відразу впала
І недвижна, тиха стала...

Тої самої пори
Молодці-богатирі
Поверталися юрбою
З молодецького розбою.
Пес в діброві їх виттям
Зустрічає: «Горе нам! –
Браття мовили. — Печалі
Не минути!» їдуть далі,
Прискакали, входять... «Ах!»
Пес за ними по п'ятах,
Вмить до яблучка... Озлився,
Проковтнув його, звалився
І відразу здох... Воно,
Бач, отруєне було.
До царівни неживої,
Похилившись головою,
Браття з жалем підійшли,
Її з лавки підняли,
Одягли у пишні шати
І хотіли вже ховати —
Передумали. Вона,
Як ві сні — така ясна,
Тихомирне так лежала,
Що ледь-ледь не промовляла.
Ждали три дні. Але ні! –
Спить вона у мертвім сні...
І з плачем, в великім жалю,
В домовину із кришталю
Тіло мертвої сестри
Тут кладуть богатирі.
Понесли в порожню гору
І труну в північну пору
До шести міцних стовпів,
До чавунних ланцюгів
Обережно пригвинтили
І навкруг загородили.
Старший брат віддав поклін.
«Люба сестро! — мовив він, —
Спочивай спокійно в гробі!
Згасла, жертва чорній злобі,
На землі твоя краса;
Дух твій приймуть небеса.
Ми усі тебе любили,
Ждав тебе жених твій милий,
Та вінець дістався твій
Тільки смерті навісній».

Того ж дня лиха цариця,
Дожидаючись черниці,
Нишком дзеркальце взяла
І питання задала:
«Чи не я за всіх миліша,
І рум'яніша й біліша?»
А воно їй каже так:
«Ти, царице, знає всяк,
На землі за всіх миліша,
І рум'яніша й біліша».

У далекому краю
Нареченую свою
Королевич скрізь шукає.
Все немає та немає!
І кого він не спита,
Всюди відповідь не та:
Той сміється просто в очі,
Той відкаже неохоче;
І до сонця під кінець
Вдався добрий молодець:
«Ясне сонечко! Ти ходиш
Цілий рік у небі. Зводиш
Зиму з літом щоразу,
Всіх нас бачиш унизу.
Не відмов мені в привіті!
Чи не стріло десь на світі,
У якому-будь краю,
Нареченую мою?»
Ясне сонце відказало:
«Ні, царівни не стрічало
Я ніколи. Та постій,
Може, місяць, родич мій,
Десь її на світі стрітив
Або слід її примітив».

Серце рветься із грудей, —
Ночі жде наш Єлисей.
Тільки місяць показався —
Він услід за ним погнався.
«Місяцю, ти, друже мій,
Ти, ріжечку золотий!
Ти встаєш у тьмі глибокій,
Білолиций, ясноокий,
І до тебе залюбки
Посміхаються зірки.
Не відмов мені в привіті!
Чи не стрінув десь на світі,
У якому-будь краю,
Нареченую мою?»
Відказав тут місяць ясний:
«Не стрічав царівну красну.
На сторожі я стою
Тільки в чергу-бо свою,
Знать, вона без мене, друже,
Десь пробігла!» — «Прикро дуже!» —
Королевич відказав.
Ясний місяць ще додав:
«Постривай, про неї, може,
Вітер знає. Він поможе.
Ти до нього поспішай.
Не журися, прощавай!»

Єлисей журбу долає,
Вітру буйному гукає:
«Вітре, гордий володар!
Ти ганяєш зграї хмар,
Ти хвилюєш синє море,
Всюди вієш на просторі,
Ти боїшся, вільний птах,
Тільки Бога в небесах.
Не відмов мені в привіті!
Чи не стрінув десь на світі,
У якому-будь краю,
Нареченую мою?»
Каже вітер: «За рікою,
За струмистою водою,
Є високая гора,
В ній глибокая нора;
В тьмі, що сповнена печалі,
Домовина із кришталю
Там прип'ята на стовпах,
На чавунних ланцюгах.
А навкруг долина рівна...
В тій труні твоя царівна».

Вітер далі тут помчав.
Королевич заридав
І пішов, жених нещасний,
На свою царівну красну
Подивитись ще хоч раз.
Він іде; і підвелась
Перед ним гора пустинна;
Навкруги сумна рівнина;
Вхід в горі чорніє тій.
Він іде туди мерщій.
Перед ним в імлі могильній
Колихається повільно
Кришталевая труна...
В тій труні лежить вона.
Об труну, де спала мила,
Він ударився щосили,
Аж розбивсь кришталь. І вмить
Наречена вже не спить,
Очі тихо розімкнула,
І з полегшенням зітхнула,
І спроквола промовля:
«Як же довго спала я!»
І встає з труни сумної...
Ах!.. Заплакали обоє.
Він її на руки взяв
І з нори попрямував.
Під розмову безтурботну
Вирушають в путь зворотну;
Чутка всюди рознеслась,
Що дочка в царя знайшлась!

Вдома в ті часи без діла
Люта мачуха сиділа
Перед дзеркальцем своїм
І вела розмову з ним:
«Чи не я за всіх миліша,
І рум'яніша й біліша?»
А воно їй каже так:
«Ти прекрасна, знає всяк,
Та царівна ще миліша,
Ще рум'яніша й біліша!»
Як взяла царицю злість —
Дзеркальце об землю — трісь!
В двері миттю похопилась
І з царівною зустрілась —
І від люті в той же час
Лиходійка вмерла враз.
Злу царицю поховали
І весілля відгуляли,
І були кінець кінцем
Наречені під вінцем.
Учту справили велику,
Що й не бачено від віку!
Я там був, мед-пиво пив —
Тільки вуса обмочив.

***

І начебто нічого не чекаю,
І начебто нічого не було,
І наче більшого і не бажаю,
І наче щось в середині жило.

Ми робим вигляд, що між нами ніц не сталось,
Та в чому сенс і в чому суть,
Якщо в мені давно не розгоралось.
Якщо не так, то ти про все забудь.

Твої яскраві, сині очі
Зведуть мене із розуму -це факт,
І ще не спала а ні ночі,
Щоб не заснути з музикою в такт.

Скажи мені, що ти ще пам'ятаєш
Як губи ті, торкалися моїх,
Я гарантую, ніч ти цю запам'ятаєш,
Бо зроблю найпрекрасніший я гріх.

Я буду цілувати твоє тіло
Й не буду бачити я меж.
Я хочу щоб усе воно тремтіло
І насолоду, я отримувала б теж.

Я буду цілувати твою шию,
Залишивши мільйон слідів.
А потім губи я твої накрию,
Я хочу, щоб ти мною володів.

***

Знаєш, на світі жити без кохання важко,
Коли ти вперто обертаєшся назад,
Й ненавидиш ти кожен день і кожну пташку,
Й гірким здається білий шоколад.

Без тебе,моє життя не мало сенсу,
Й не мала того запалу в очах.
І не знаходила ні в чому інтересу,
Я путалась у датах і важливих днях.

Ти показав мені що означає відчувати,
Коли ти завдавав великий біль,
Ти показав мені як сильно можу я кохати,
І звідки може взятися та дика заметіль.

Ми познайомились з тобою вже давно,
Я думала, ми спілкуватись будемо не довго,
Та якось закрутилося все і занесло,
І зрозуміла що я хочу лиш одного.

І ти перевернув мій світ, моє життя,
Я думала людей таких нема на світі.
Ти за одну секунду пришвидшував моє серцебиття,
Не хочу позбуватися солодкої цієї миті.

Останнім часом, всі думки лише про тебе,
Про те, як відчувати покрив твоїх ніжних і коханих губ.
І замість шепоту твого я чую ніжний щебет,
І розумію, що я чистий однолюб.

Та я не знаю що ти відчуваєш,
Чого тобі хотілося б почути у моїх віршах,
Розмов таких ти просто уникаєш,
Боюся, що ти гратимеш на мОїх почуттях.

Ти говорив мені, що ти зі мною щирий,
Я хочу вірити у це до самого кінця.
І ти показуєш мені що дуже-дуже милий,
Та я боюся, що дойде кінця історія оця.

І я боюсь, а раптом це простий звичайний сон,
Й насправді цього всього геть немає,
Й життя моє-це звичайнісінький дур-дом,
І кожен щось другОму обіцяє.

А скільки варте слово в наші дні?
За нього навіть не дадусь і гривні
Й залишимось самі ми на кінці,
Які ж усетаки всі люди дивні.

***

Ну, не мовчи, скажи хоч слово,
Твій голос як наркотик у моїй крові,
Без нього забуваю дихати раптово,
І задихаюсь в цілковитій самоті.

Ну, і досі ти мовчиш,
Хоч ні, не говори нічого.
Без тебе жити так мене навчиш,
Ти пІдеш, та не залишиться в мені живого.

Твої слова - як сильні сигарети,
Наповнюють з середени, й навіюють дурні думки.
Розповідав ти всі свої страшні секрати,
І ми на них повісили, разОм, важкі замки.

Скажи мені, бувай,
А ні, то залишись зі мною,
Прижмусь до тебе, скАжу, "зачекай".
Та ти розвернешся широкою спиною.

Я буду бачити твій силует,
Що швидко віддаляється від мене,
Та я запам'ятала твій портрет,
І інколи так хочеться назад, до тебе.

Ти більше не прийдеш,
І більше ти не скажеш навіть слова.
В моє життя ти просто не ввійдеш,
Я не переживу, ось-цього всього знову.

***

Я пам'ятаю поцілунки в шию,
Я пам'ятаю погляд твій в тіні.
Я пам'ятаю дотики по тілу,
І пам'ятаю губи ті палкі.

Я пам'ятаю руку на моїх вустах,
Що не давала голосно кричати.
І пам'ятаю той вогонь в очах,
Що я на завжди буду пам'ятати.

Хотіла б щоб та мить не мала краю,
Щоб знову був ти у мені.
Щоб знову досягла раю,
І бачити лице у темноті.

Щоб пестити руками твоє тіло,
І задоволення читати у твоїх очах,
Я хочу щоб усе тремтіло,
І щоб не відчувати біля тебе страх.

Та це лише фантазії, ти ж знаєш,
Сліпі надії на крутий фінал.
Я знаю, що ти більшого і не бажаєш,
І я сама, тобі, вознесла п'єдестал.

І сумно на душі буває,
Від слів твоїх, що кидаєш в пітьму,
Хто як не я, їх всіх запам'ятає,
Не хочу я продовжувати боротьбу.

Усі думки поховані в глибокій ямі,
Що викопала я сама.
Ти все ще на твердому п'єдесталі.
І розумію що зробила це дарма.

Твоя підтримка так мені потрібна, знаєш?
Проте, ти не даєш мені її.
Про мене просто з часом забуваєш,
Здається, що знаходжусь в цілковитій темноті.