Вірші

Не чекай миті, яку так сильно прагнеш
Не чекай, адже вона пройде так швидко
І ти знов думати про то не перестанеш
Адже, не все в житті буває легко.

Не потрібно чекати, той день, ту годину
Зупинись хоч на мить, на світ оглянись
Адже час летить, летить без зупину
На світ цей, широко очима роздивись!

Юлія Мартин

Обійми її ніжно, до серця пригорни
Відчуй стукіт серця, відчуй її погляд
Так сильно до себе її обійми
Будь завжди ти з нею поряд.

Відведи руку, до серця притули
Забажай бути з нею назавжди
Адже це сенс в житті, її не загуби
Біля себе тримай ти її завжди.
Юлія Мартин

Осінній вечір

Де почути теплі слова?
Де відчути ласкаві руки?
Від того ніколи не болить голова
І голос мамин можна почути.

Де відчуєш ту пораду?
Де відчуєш тишину?
Де завжди будуть тобі раді
Де завжди чекатимеш ту весну.

Де будеш у теплі удома
Де тихо зоря впаде на плечі
Своє завжди бере утома
В суботній теплий осінній вечір.

Юлія Мартин

Старе нове кохання

Старе кохання є і, ні
Воно мабуть заснуло
В душі давненько, десь лежить.
Чекає свого часу.
Нове кохання, ось воно.
Руками можна взяти
І запитати да чи ні.
Можна по кохати,
І дозволу спитати.
На поцілунок ніжний і пянкий

Сміливе кохання

Кохання, є чи ні.
Хто знає?
Кохання є воно:
Нове, старе, палке, сміливе
Кохання ніжне і м'яке.
Сміливо в серце залетіло,
підняло на мить, і зачаілось.
Воно в душі лишилось там.
А в голові туман.
І поцілунок той,
Сміливого кохання.
Як крила птиці на весні
У вільному польоті,
Несуть, несуть в даличену
Сміливому коханню.
І аромат червоного вина,
На вустах моїх лишився,
Як спогад ніжності тепла
Сміливого кохання.
І ось і все, кінець
Сміливому коханню.
А ні, в душі її тихенько спить
Сміливе те кохання
І ніжно шепче зачекай, весни
Прийде сміливе те кохання.

27.11.18 С.

Болить душа

А ти знаєш, як болить душа,
Що вона ще інколи і плаче?
З постаменту Гордості зійшла
І готова все тобі пробачить.

Чи ти чуєш як вона кричить ?
Їй, самотній важко зараз бути.
Та хвороба в тебе -глухота .
Чи, можливо, ти не хочеш чути?


Мовчки зважив розумом всі "за"
Наштовхнулась знову я на "проти".
Ти, напевно, пісня не моя.
Помилилась...Взяла не ті ноти.

Забувши все

Забувши все
Чекатиму весну.
Забувши все буду боротись далі.
Як Леся Українка підніму
Своєї долі надто важкий камінь.

Забувши все вернусь в свою родину.
Вернусь туди, де щастя буде панувать.
Весною знову я прокинусь
Й почну творити чудеса.

* * *

Вже поступово стигнуть небеса
І починають в кольорі мінятись...
Вони стоять, мов куполом, -вода,
Що може нам на голови зіллятись.

Задивишся в небесну широчінь,
І в глибину небесну коли глянеш -
Пилинками здаються "янь" і "інь",
А сам для себе зовсім вже розтанеш...

* * *