Привіт щоденнику! Ось і оселилася в моїй душі порожнена, якось непоміто підкралася і живе там непроханою знахабнілою гостею))) За вікном уже осінь, у стосунках осінь... Але мені чомусь спокійно, нехай течіє несе куди хоче, немає сили боротися)))) Боротися за що? Хочу тиші, хочу обійняти маму, хочу аби пішов дощ, шалений, просто холодна злива... А більше? Рік тому усі мрії, що заповнювалися серце не вмістилися б і на 100 аркушах паперу, стільки планів, бажань, теплих спогадів, якихось прагнень (можливо, впертих і дурних, та нехай, хоч якихось). Хочеться знову навчитися жити - радісно, легковажно, впевнено, безтурботно. Жоден з епітетів мені зараз не підходить, не хоче поєдуватися з моїм депресивним "я")))) Серце пізно розуміє, які люди найдорожчі, які просто гості, головне не переплутати і сьогодні я собі в цій помилці зізнаюсь))))
І знову весна, трішки холодна, як злякане дівча. Ще й досі війна, досі скрута матеріальна, а можливо моральне зубожіння? Хочеться щирої непідробної радості, яскравого сонця, що б аж засліплювало очі. Віднайти б загублених друзів, переробити усі справи, що час від часу відкладала в далекий ящик ("на потім"). Саме зараз вони мені так потрібні, нехай залікують душу, нехай праця принесе вмиротворення.
Незабаром настане весна... Підсніжнки, крокуси і мої улюблені вербові котики. Тим часом - у країні війна. Як могло так вийти? Чому саме ми, наша країна, наш народ і нація? Більше не можу дивитися телевізор. Вмикаючи, бачу тільки закривавлені поля, розгублених тварин, зруйновані будівлі. Десь там, на сході нашої країни плачуть садки, роблять останні подихи будинки, плачуть людські душі. Так хочеться закричати в екран: "Тримайтеся!". Ось так, обірву думку напівслові, про себе говорити не хочеться, бо в порівнянні це такі дрібниці))))
Я сьогодні майже розбита. Загнана у глухий кут обставинами, здається більше не вибратись. Нормальний світ існує паралельно з моїм "зламаним, що майже не функціонує". Все так завуальовано. Поскаржитися б...кому? Батькам соромно, друзям - друзі у ВК, а все це -такі дурниці, справжніх мало. Розумію свій стан, привіт депресія))) Саме так, справжня, осіння, гірка як полин. Людські рішення людські вчинки... Помилки? Душевна слабкість? Любити себе? Ідіотські питання. Мозок не хоче спокою, а даремно, відпочити б не завадило ... Залишається зцілюватися красою осені, навколишньої природи і посміхатися, посміхатися, безліч разів. Це повинно допомогти, бо не знаю як інакше)))
Природа творть шедевр. Весна перемагає і знову хочеться жити. Дерева сьогодні особливо святкові. Цвіту стільки! Саме так, мабуть, у раю. Ти теж мимохідь тягнешся до сонечка, пробуджуєшся від зими. Ноги самі ведуть на вулцю у парк, ліс, алею... Там душа піддається роздумам. Сотні думок кружляють у голові. Спогади то нахлинають, то відпускають.
Життя таке різне! Різнокольорове. Хвилини відчаю змінюються хвилинами непідробного щастя і радості. А ще надзвичайно містке. Біль, зради,відчай ,ганьбу, славу, гроші, здровя і хвороби - все помістить (мало місця не виявиться). Хм-мм... Ніби флакон парфумів - витончених або ж дешевих, терпких чи приторних, з ароматом ледь відчутним або ж з виразними нотками. І доля така цікава. Чому саме сьогодні (вчора, рік тому), чому з тобою (ним, нею), чому саме в цоьму місті (селі), чому саме ця робота, це платя, ця розмова, цей дощ, ця обручка і саме цей поворт (віраж) долі??? А для когось - ти дивна, а адля когось - егоїстка, для когось - надто розумна, для когось - зарозуміла, тупа, бездушна, соромязлива (безсоромна?), ніжна (колюча), різна)))) Відчувати серцем грані, межі добра і зла, кохання і захоплення, щирої віри і фанатизму. Одне із найбільших захоплень -дивитися людям в очі. Там страх, іскринки радості і злість. У тварин все навпаки - там тільки любов, вірність і тепло. Хай важко, та живемо і все, як завжди, так сумбурно:)))
Спостерігаю за новинами по телевізору. Мовчки, серце безсило калатає. Це не Ірак, Грузія? Україна. Влада перенаситилась, люди зламались. Бунт і гнів. Боляче. Чи буде краще? Як же Схід+Захід=Україна. Ми ж такі сильні! Нас не зламати! А Крим?
Незнаю чому, але люблю листопад, майже зимовий, зажурено-мрійливий. Здається, не тіло, а душу пронизує наскрізь холодний вітер і ... стає легше. Думки розлітаються, ніяк не наздоженуть одна одну. Останнім часом все переосмислюю. Надто часто. Дуже багато маю, надто багато втратила. Так буває? Тримаюся обридливого берега, а мені ж на інший бік.... Просто... зусилля над собою. Вкотре хочу стати кращою, вкотре дивуюсь кмітливості і розуму книжних героїнь, КНИЖНИХ.
Привіт щоденнику))) Скучила за тобою. Проте душа вже не прагне словесного штурму. Нещодавно вийшла заміж. Згадую колишні мрії. Розумію - щастя не глянець, воно буває різних відтінків і смаків, навіть зшите з різних ниток... та все ж ... воно моє: мереживо спогадів, тонкий бісер сліз, багаття болю, веселка радості. Розчаруваня є. Куди ж без нього, цього непотрібного гостя)))) Зовсім рідко малюю інші сценарії, міняю головних акторів, перші плани, основні ролі. Тількт в центрі ТИ... як завжди. Не треба серіального, зафільмованого, гламурного, "закаткованого" в асфальт. Молюся, що є моє, відтепер - НАШЕ. Сім'я - терпіння, сім'я - відчай, сім'я - сльози, сім'я - злість, сім'я - прощення, сім'я - любов, сім'я - праця, сім'я - сенс.... Отож, серце ніколи не помиляється. При будь-яких розкладах і наслідках.
Давно нічого не писала, не викликала душу на поєдинок, не тривожила серце і совість. Боліло, пекло, а тепер здебільшого "пластмасова" посмішка - кому яке діло? Забула про себе, так легше, і лише Твоя любов ще гріє, лише з Тобою я справжня. Скільки всього сталося, як можна подорослішати за рік на півжиття ? Багато мрій позаду... багато... Та цей світ ще чарує, ще вабить покоряти. Насправді, щастя просте, домашнє, його треба приручати, наче дике кошеня.
"Мне нужно немножечко тепла..."
Спека. Нарешті літо, опам'ятавшись, не поступається правами холодній сльозливій весні (я теж на неї чимось схожа). Ліс улітку прекрасний: величний, з кронами дерев, що виграють на сонці, із запаморочливим запахом хвої. Коли набираєш швидкості, мимо тебе, наче танцюючи, пролітають поля. Вони заквітчені маками і волошками, подекуди скромними ромашками. Зерно, всипане квітами, набуває якоїсь святості, щемливої чистоти. Серце, незнати чому, радіє цій красі. Всі поляни лісу устелені ягодами. Суниці майорять ген по всьму видноколі: збирай скільки хочеш. Хтось так і робить, а хтось просто ніжиться під гарячими промінчиками. В цей час добре побути на одинці з собою. Послухати, що шепче-підказує галявина узлісся. Серед турбот і клопотів не звертаєш уваги на маленьку ніжну квітку, ледь помітну у траві, на журавля, національного героя з з широченним розмахом крил, на це небо: чисте, голубе-голубе, уже зовсім не холодне і ніколи не зрадливе. Для тебе воно набуває фіалкового відтінку. Хтось говорив, якщо бачиш таким небо, значить щастя прийшло. Для мене це й справді щастя, щастя юності. Забуваю всі проблеми і негаразди, мовчки посміхаюсь прийдешньому дню. Працюю, хвилююсь, радію, інколи плачу, а загалом - просто живу.
Я так до тебе звикла. В серці завжди була пустота. Тепер збираю плоди моєї любові по праву. Скільки теплих сказаних слів, очікуваний номер на дисплеї мобільного, акації, бузок, жоржини, підсніжники, тюльпани, троянди..., твої гарячі сльози на моїх щоках. Невже ми все подолали? Мене до цього ніби й не було. Знаю, що будуть розчарування, ще багато чого буде, але цей рік я не віддам нікому. Ти навчив мене любити і ненавидіти себе одночасно. Ми такі різні. Я вперто вірю в наші почуття і в тебе. Хай як уже буде, та я дякую Богу за все.
Він розповідав про своє минуле, але мені чомусь було боляче. В той момент його очі горіли, голос звучав м'яко, з моїх вуст ледь не зірвалася фраза: "То що, не забув, перше кохання ?". Але чому ж, я сказала інакше : "Не шкодуєш?". Він сказав "ні" і обійняв, а мені раптом стало холодно. Може справді, все важливо: освіта, світогляд, а те що протилежності притягуються хибне твердження? А як же серце?
Кажуть, що любов терпелива. А мені терпіння так не вистачає. Проте я дуже вірю, вірю в нього, мого близького і уже такого рідного. За цією "суєтою" за буваю роззирнутися і констатувати тихо, пошепки, про себе: "Не дивлячись ні на що, ти ж щаслива!". Я перестала цінувати все що відбувається навколо: подаровані китички бузу в тиші опівнічного вечора, сяйво орденів і медалей на кітелях наших ветеранів у День Перемоги, мамину турботливу фразу "Доню, вечеряти!", Його обпікаючий погляд і красу весни, я нічого не помічала...
А сьогодні наче стрепенулася. Колись я була не така. Треба повернути ту колишню себе.
Нещодавно зрозуміла, що мрії можуть збуватися на половину, так ...у півтона. Все чого прагнеш, стає непотрібним, втрачається сенс. В голові постійно вертиться "І куди тепер?" І я, така сильна і цілеспрямована, вперше не знаю, що відповісти самій собі. Пливти за течією необачно, а проти неї - нема сили. Чомусь пустота наповнила серце, але цього вперето ніхто не бачить...
Як хочеться віддчинити всі вікна настіж, відірватися від старого життя, залишивши все пережите і до болю знайоме позаду. Дорога розкіш. Десь там, хочеться почати все спочатку, де ніщо не заважає дихати. Де не втомлює зрада і любов. Говорить та, що найбільш за все на світі боїться змін. Хочу спокою.
Є те, що хочеться забути і те, що забувать не слід
Вчора подумала, що життя мінливе, а я не вдячна і не кажу "спасибі" за подарунки долі, а мала б. Проте ... не хочу. Чому сльози мають здатність самі по собі котитися безупину? Я думала, що вже почала забувати цей присмак. Можна бути найщасливішою і найнещаснішою одночасно? Смішно...
"Верни мне хотя бы вчерашнее солнце..."
Нещодавно напливла така ностальгія. Раптом, захотілося знову стати дитиною і щоб тобі ніяких проблем і знов радієш кожній дрібниці. А я вже розучилась... Була ж така наївна, думала - все просто. Тепер не знаю як жити з болем. І все завдяки тобі. Відмотати б час назад... але не було б по-іншому. Прощаю зраджену любов...
Добігає кінця ще один прожитий день. Так, нічого особливого, просто живу. Здається, врешті-решт знайшла душевний спокій, чи може помиляюсь?
Ну чого ти такий приторно-хороший! Де ж раніше була твоя любов? І як змогла я бути знову з тобою? Ти схожий на дощ на тонекій шибці, на волошку в садку. Ти знає, ти моя мрія... тільки, уже не зіткана з мережива яблуневого цвіту, а так - чорна, але мрія.
Вчора зрозумла стару як світ істину - кристалики сліз омивають душу, допомагають їй вижити; краще відповідати добром і любов'ю на зло, ніж носити його глибоко в серці. Добро завжи перемагає, а я не вірила. Головне не зрадити себе, не пасти у своїх очах. Добро і милосердя перш за все. У гламурному, стильному і надсучасному світі якого губиться людська душа. А так не можна...
Що робити, коли депресія - нерозлучна подруга?
Вже декілька днів відчуваю абсолютну розбитість. Нічого не хочеться, абсолютно нічого... Кожен день приносить тільки розчарування, тому зриваюсь на близьких. Знаю, не правильно, але нічого з цим не можу зробити. Просто втомилася жити, прощати те, що здавалося не варто б. Раніше втішала всіх, а тепер набридло. Сильна дівчинка зламалась...