"Мне нужно немножечко тепла..."

Спека. Нарешті літо, опам'ятавшись, не поступається правами холодній сльозливій весні (я теж на неї чимось схожа). Ліс улітку прекрасний: величний, з кронами дерев, що виграють на сонці, із запаморочливим запахом хвої. Коли набираєш швидкості, мимо тебе, наче танцюючи, пролітають поля. Вони заквітчені маками і волошками, подекуди скромними ромашками. Зерно, всипане квітами, набуває якоїсь святості, щемливої чистоти. Серце, незнати чому, радіє цій красі. Всі поляни лісу устелені ягодами. Суниці майорять ген по всьму видноколі: збирай скільки хочеш. Хтось так і робить, а хтось просто ніжиться під гарячими промінчиками. В цей час добре побути на одинці з собою. Послухати, що шепче-підказує галявина узлісся. Серед турбот і клопотів не звертаєш уваги на маленьку ніжну квітку, ледь помітну у траві, на журавля, національного героя з з широченним розмахом крил, на це небо: чисте, голубе-голубе, уже зовсім не холодне і ніколи не зрадливе. Для тебе воно набуває фіалкового відтінку. Хтось говорив, якщо бачиш таким небо, значить щастя прийшло. Для мене це й справді щастя, щастя юності. Забуваю всі проблеми і негаразди, мовчки посміхаюсь прийдешньому дню. Працюю, хвилююсь, радію, інколи плачу, а загалом - просто живу.