Вірші

Я б хотіла тебе обійняти,
І відчути дотик руки.
Всі тривоги твої забрати,
Бути поряд, роки, віки.
Знати, як це, тебе любити,
Прокидатись коли ще спиш.
Одне серце на двох ділити...
От би знати про що ти сниш!
Берегти твою ніжну душу,
Проганяти тужливі думки.
Стукіт серця свого я стишу,
І зніму крижані замкИ.
Вітер зорі мої розвіє
І опустить на землю з мрій.
Вий же, вий снігова завіє,
Знаю, знаю, що він не мій...

По тріщинах небес пішли удари грому,
До спраглої самотністю землі.
Стартують мрії з тихого аеродрому,
Покинувши протоптані щаблі.
І заклик жити розтинає тишу
І я з колін спинаюсь догори.
І вітер змін уже колише душу,
Дивись в своїх тривогах не згори!
Я ще навчусь щаслива бути,
Свої печалі я тобі прощу.
І всі незгоди дам забути,
І руки стомлено не опущу.
Безглузда ця війна уже втомила,
Складемо зброю, зложим крила,
Підпишем мир, достатньо ран,
Нехай любові змиє океан.
Чи дійсність це була чи просто сон,
Свободою просочений озон...

Кружляє листя з гілок,
Крокує додолу тихо.
Зрадливий вітер думок
Віщує осіннє лихо.
І руки такі холодні
Вплітають у коси сум,
І очі такі голодні
Не знають веселих дум...
Та раптом осіннє сонце
Сипне золотистих див,
Ти сядеш десь край віконця,
Бо сон трохи притомив.
І спокій загляне в очі,
А ніжність крилом огорне,
І зникнуть примари ночі,
Життя раптом зазирне.
На мить стане все як треба,
На мить стане все як слід,
Омиє дощем із неба
І в серці розтопить лід...

Заколише верба свої мертві віти,
Відлік стомлено спинить час.
Стільки смутку, що й нікуди діти,
Стільки тиші, а в ній обрАз.
Понесуть мене темні води
І омиють холодну печаль.
Я співатиму гімни й оди,
А вода тихо змиє жаль.
Змиє кривди і змиє горе,
Стане серце чистим листом.
По коліна знов буде море,
А погане все стане сном.
Я візьму акварель у руки,
Лиш яскраві барви довкола,
І слідів не залишу від муки,
По воді підуть райдужні кола...

Я люблю твої сині очі
І глибоку у них печаль.
Вони сняться мені щоночі,
В них туманами тоне даль...
Я люблю твої сильні руки,
І похмуре високе чоло.
Відголоски німої муки,
І судомами серце звело.
Заколише зима снігами,
Ми в любові згорим до тла.
І розтане холод між нами
Від нестерпної сили тепла,
Сили ніжності та любові,
І так міцно сплетених рук...
До останньої краплі крові,
Поки серця не стихне стук,
Буду завжди твоя й з тобою,
Буду поруч я день при дні.
Я закрию тебе собою
І на себе прийму вогні.
І любов моя стане дивом,
Аби ти був завжди щасливим...

Дві чаші

Дві чаші з незнаним напоєм
Стояли в кутку на столі,
У кожній із них – своя доля,
Що дана в житті на Землі.

Напій в чаші першій – прозорий.
Вода, наче чистий кришталь.
Це щастя, куди ведуть зорі
І стелиться стежкою біла вуаль.

У іншій – напій каламутний,
Вода, наче з крапель дощу.
Це шлях і печалі, і смутку,
Страждання, скорботи, плачу.

Дві чаші різниці не знають,
Їх випить судилось до дна.
Важливо збагнути, чому втрачаєш…
І оцінити дарунки життя.

ВІДСТАНІ

Розтали в темряві вокзал
І силует твій на пероні.
Твоя непрохана сльоза
Скотилась у моє безсоння.
Коліс ритмчний перестук
Рахує миті до світання...
Не можна звикнуть до розлук!
#Львів - Київ. Спогади. Кохання!

Думи

Все частіше задумовуєся що життя минає
Що далі? Можливо і вічність
Здебільшого тягарем своїм підминає
Бадьорить як мураха у січні

Кидаючи погляд на своє минуле
Взагалі ти часом херієш
Не те щоб погано чи частково забуле
Все просто, буває хворієш

Життя пролітає порізане ранами
Чи тліє як фільтр сигарети
Кохання свого ми стаємо наркоманами
Навкруги всі знавці і естети

Чи й справді талановиті не бувають щасливими
Хоч справді багато проблемних
Топлять будення в оковитої зливами
Під гнітом життя днів буремних

Зникаючи інколи із країв географії
Нас знаходять між світом і часом
Замолюєм гріх у церковних парафіях
Усіляким зручним для нас засобом