Вірші

"Кохаю..." серце тихо шепотіло,
Вуста мовчали, спалені журбою.
В душі щось квилило, щось нило,
Ти впевнено йшов стороною.
Розійшлось перехрестя доріг,
На якому нас зіштовхнула доля,
Ти душу мою не зберіг,
І забула я, що таке воля...
Лише серце вперто кохає,
І все ще чомусь чекає.
Я ж стомилася бути в полоні,
Небо спокій сипне в долоні.
Давно стерто усе по-між нами,
Ти лиш сон, який змило дощами...

Я сильна, я вільна, чи просто сама?
Додолу хилитись не буду.
Закрию я очі. Тебе вже нема.
І чорт з ним, сказала ж забуду!
Забуду як солодко ти обіймав,
Як ніжно тулилась до серця,
Як затишно було коли пригортав.
Як музику слухала я твоє серце.
Забуду чи теплі у тебе долоні,
Цілунок лиш ляже тавром на скроні...
Як сон все минеться з роками,
Слова десь розтануть рядками...
Горнятко кави застигне в руках,
Вітер сколише безодню.
Стільки тривоги в холодних рядках,
Стільки безумств поховала сьогодні...
Сказала: "Забуду!.." хоч знаю - обман,
Спогадом душу накриє туман.
Як не старайся і як не крути,
А в серці моєму ти будеш завжди...

Задивлений мій рай тумани сколихнули,
Кохання перше мрякою пішло.
Ти дивний сон, який забрали та не повернули,
Який судомами розлук звело.
А так хотілося пронести крізь негоди,
Крізь вітер, стужі, буревій,
Та не дійшли консенсусу чи згоди
Любов то не одна з повій...
За сотню сріблом ти її не купиш,
За сотню злотом теж не продасиш.
Вона шрамує серце для розваги,
Плете малюнки фібрами душі,
А часом сили додає й звитяги.
Її й хотів би то не віддаси.
Якщо попав то вже неси.
Вона тебе розіпне на хресті,
А потім зцілить у прощальному листі...
Терпи, страждай, але кохай,
Свідомість в забутті втрачай,
Це варте того буде, точно, знай...

Напитись тиші, як вина,
Тонути в темряві, не чути дна.
Одна, одна, я знов одна
І не важливо, де чия вина...
Так зимно стало коли ти пішов.
Так тепло коли був зі мною.
Останній сніг давно уже зійшов,
Але весну він не приніс з собою.
Вона до мене більше не прийде
І люті стужі обпікають щоки.
А я усе гукаю: "Де ж ти? Де?"
В надії знов почути твої кроки...

Плаче небо німими дощами,
Плаче тиша уламками слів.
Облетіла весна пелюстками,
Облетіли роки міріадами днів..
І душа, що одна на двох,
Загубилась десь між світами.
І дорога одна на двох,
Розкололась двома стежками
Не зведе вже ніколи нас,
Зруйнували мости ми самі.
Лиш руїни та попіл між нами...
Моє серце навіки твоє,
Моє серце навіки з тобою.
Воно вперто ланцюг свій кує
І кайдани несе за собою...
Ти владика мій та господар,
Милосердний... волі приніс мені дар.
Та без тебе неволя розлука,
А любов?.. Любов то гірка наука...

Душа моя розхристана,
Рубцями вся потріскана.
Потріскана, поколена,
Стоїть, немов оголена.
І правдою і кривдою,
І щедрістю і щирістю,
Обділена твоєю милістю,
Блука бідаха світом,
І так їй зимно теплим літом...
Розбивши крила об твою,
Свою на глум я віддаю,
На глум, на сміх, на каяття.
Немає сил, таке життя,
Таке життя, любов і кара
І знов звучить: "Та ви ж не пара..."
Не пара...а чому... і хто кому,
Не пара він мені, чи я йому?..

Як ніжно, як до болю,
Як трепетно тебе люблю.
Свою я душу поневолю,
Свою я долю загублю...
О швидше б знов мені заснути
І знаю знову ти прийдеш.
І схочеш міцно пригорнути,
До скронь вустами припадеш.
Я буду солодко дрімати,
Твою долоню у своїй тримати.
І вітер стихне, стане час,
І небо буде лиш для нас.
Одна біда - приходять мертві лиш у снах...

Припаду до твого плеча,
Втамуй мою кляту тугу,
Покохай таку недолугу,
І дивитись в небо навчи.
Не боятись, коли так страшно.
Не ховатись, коли так сумно.
І вологим, холодним ранком
Поцілунком, немов серпанком
Огорни мою шкіру ніжно.
Пригорни аж до болю міцно,
Тихо й сОлодко пригорни.
І нехай це усе уява,
Злого розуму зла розправа,
Все це вигадки і казки...
Я залишусь у снах навІки
Не розплющу я більш повіки.
Бо прокинусь - тебе нема,
Тільки тиша кругом німа.
Краще жити тоді у снах
І померти в твоїх руках...