Вірші

Життя

Життя це плин важких подій
Ти в них як в попелі палаєш
Це крах надій і розрух мрій
Коли втрачаєш все що маєш
Сьогодні так багато зла
А ти, що правди ще шукаєш
Послухай, тут її нема
Ти просто мало про світ знаєш
Любов і світло меркне, жах
Життя чому ти їх вбиваєш
А замість них приносиш страх
З дороги правди відвертаєш
Багато світлих що в пітьмі
Чорніють від своєї болі
Страждають навіть від рідні
І хочуть лиш свободи волі
На світі так багато зла
Ми ще шукаємо любові
Аби не згаснула вона
В потоці чорноти і крові
Перемагає хто бере
І кожен сам тепер за себе
Я сподіваюсь це мине
І станем ближче ми до неба

Автор вірша: Анна Ходіс

Матінко моя Україна

Захлинулося щастя під згустками крові
Догорає на столі свіча, плаче
Завинили ми здається долі
А хотілося жити інакше
Запалало як вулкан небо
Почорніло від вогню жито
Помрачніли від журби люди
Підкажи мені Господь де ти
Ти пробач мені голубко моя
Не вберіг тебе в своїх обіймах
Піднялася в небеса доля
І сказала що тепер ти вільна
Най співають ангели колискову
За душу твою нескоренну
Ми врятуємо тебе знову
Адже душу маємо нетленну
Заходили в нашу хату кати
Принесли моїй країні горя
Плаче дощ і над труною мати
Ось такою дістається воля
Піднімися із руїн нене
Матінко моя Україна
Ти єдина, ти життя для мене
Незламна, сильна та вільна

Я так хочу забути тебе
та не згасли ще почуття
я хотіла закритись в собі
та зрозуміла що втрачу своє я
я хотіла жити й радіти
та застала мене війна
в чому ж винні невинні діти ?
в них тепер нова сім'я
Нові батьки нові домівки
а старого вже зовсім нема
В чому ж винні невинні діти ?
в кого тепер тата з мамой нема

Знову

Ти позбавила мене сну,
Заставила знов написати,
Про неземну красу,
Про лілії та троянди.

Ти розкрила в мені тепло,
Заставила знов написати,
Що, я втратив уже давно,
Що, зів'яли лілії та троянди.

Ти створила в мені іскру,
Заставила знов написати ,
Що, я знову когось люблю,
Розцвіли лілії та троянди.

В пустелі сорок днів...

В пустелі сорок днів давно минуло
В молитві й пості день і ніч
І вже коли втрачав Він силу
Диявол сміло приступив тоді

«Чи син ти Божий? – злобно спокушає –
Візьми і їж! Хіба ж у тому зло?
Невже не хочеш? А чи не голодний?
А може сили сотворити чудо не стає?

А ось гляди, моє все царство…
(І враз перед очима всі царі і сильні світу
Що правлять в ньому, із його вини
І війнами народи травлять,
Бо слугами вони є сатани)

Скажи ж мені одне лиш слово –
Рогатий далі не вгавав – що я тут бог
Признай! Признай за мною право
І правити тут на землі ти будеш ними

Бо все моє! Мені воно все передане
І маю право я на всю і свя
Тож тільки скажеш і перейде
До тебе в руки влада ця!»

«Геть сатано, брехливий блазню –
Ісус відказує йому – Твоє ніщо!
Бо ти лиш раб і сотворіння
Що збунтувало і відійшло!

Тобі тут не належиться нічого
Бо тільки Богові возносити хвалу
Творцеві й батькові усього
Молитву слави й вічну похвалу!

Не спокушай ти більше свого Бога
Бо Я прийшов спасти рід цей
А тобі в пекло лиш одна дорога
І зникни назавжди з перед очей!

Я в жертву йду себе за світ принести
Щоб кожен, хто повірує спасіння мав
Щоби навічно зло із сердець стерти
Щоб кожен вірив, мав надію і любив!»

нас всіх, ніби замінили.
в дитинстві ми були
хоч трішки правдиві,
хоч трішки могли пожити без обману.
нам так подобалося проводить мить з собою,
радіти та вірить в чудо!
шкода що нас всіх ніби замінили…

як же хочеться побути з тобою.
взяти та пригорнути.
і ніби я не відчуваю до тебе любові,
але я так хочу твій голос почути.
ти тримаєш цигарку в руці,
немов мої дружні почуття до тебе.
не цінуючи та не зважаючи,
але досить мене викинути,
як ти побачиш що пачка вже пуста,
та зразу почнеш згадувати мить зі мною…

мить

заходжу я у вану
та дивлюся в зеркало,
та бачу там
маленького хлопчика,
який з жахлм дивиться мені у відповідь.
пішла сльоза…
та більше тут не треба слів.
мені приєдеться йому пояснити,
що все не так легко та безболісно
але він слухать те не зобов‘язан…
він відвернеться від мене.
та пройдуть роки,
та він зрозуміє,
що все набагато гірше
ніж здавалося у ту мить…