Безутішність
Ці дні у вимірі дощів
Здавались довшими за вічність,
Хоч цю життєву алогічність
Могла б розрадить пара слів.
Та ні дзвінка, ні СМС -
Мобілка тишею мовчала
Так, ніби вимер світ увесь,
А дівчинка усе чекала...
Здригались плечі від плачу
І по щоках текли сльозини.
Губились відчаю хвилини
У безутішності дощу.
Анатолій Черняхівський
Тебе нема
Ой світить сонце ясне
І вітер повіва
Любов моя не гасне
Любов моя жива
Щодня на сході сонця
Голубить ніч зірки
і я біля віконця
Ось ці пишу рядки
Моя голубко сиза
Ти серденько моє
Весна приходить чиста
Навкруг все розтає
Та чорні хмари вкрили
Могутні небеса
Гніздо ворони звили
І злоба воскреса
Уже багато років
На серденьку журба
Утратив я свій спокій
Тебе ж давно нема
Минуть тисячоліття
Спливуть немав вода
Нехочу я повітря
Коли тебе нема
Тимків Назарій Петрович
Яка печаль у цілім світі
Яка печаль у цілім світі
Настало горе і біда.
Бо всі ми гордо понеслися,
Бо була гордість і пиха.
Давайте знімемо корони,
І станемо розумними людьми.
Без заздрості, ненависті і злості,
Будемо усміхатися завжди.
А краще щиро помолімся,
За світ, родину й лікарів.
І станемо ми всі здорові,
Тут пануватиме лиш мир.
Бо тільки Божа тут опіка,
Що дальше в нас життя веде.
Ми віримо, що Бог нас не покине
А щиро руку простягне.
Давайте ми душевно помолімся,
І вся біда від нас піде.
А буде тут любов і радість,
І милосердя в душах заживе!!!
(Н. Воробель)
Голодомор.
Ці роки голодомору,
Найстрашніше, що було.
Діти їстоньки хотіли,
Пухли , помирали.
Ну, а мати, що робити,
Дітей поїдати?
І таке було так часто,
Що важко й казати.
Їсти зовсім і не знали
Ці сім'ї де брати.
А весною, от весною,
Як підеш у поле,
Чи картоплю собирати!
Всі діти і мати.
І до вечора , одного
Дитяти не стало.
Оце горе, так ось горе,
Нічого не скажеш.
Що робити? Як тут жити?
Коли ти нікому
І на ніготь не потрібен,
Треба йти до дому.
А що вдома,голі стіни?
Та і діти голі...
Мати плаче, сліз немає
Діти всі голосять,
Так і літо промайнуло,
Наступила осінь.
Нас в сім'ї, аж п'ятеро
На той час було,
Але в ці роки,
Четверо померло...
І тепер я вже дорослий
І один , лишився.
Пам'ятаю все до каплі
Скільки сліз лишився.
І приходжу до могили
Кожного я року.
Вже мені , аж 90,
А братам та сестрам
Тому п'ять тоді було,
А тому чотири...
Але квітів не несу
Тільки , ненці милій.
Я приношу їм завжди
Їсти на могили.
Життя
Сьогодні небо посміхнулось вперше
І на душі якось чарівно добре.
На світі забилось ще одне серце,
Що бореться за життя своє хоробро.
Ось тато вже прийшов, напевно, пив,
І знову в домі крик, одні сварки,
Хіба не розуміє, що і дітей, і маму болем потопив?
А небом пропливають чорні хмарки...
Десь там, у маминих руках дитятко плаче,
Бо біль в його сердечку такий нестерпний.
І мати до Бога на колінах стоїть терплячих,
І до грудей все дужче притуляє очі сплячі.
І знову жах, дитячі сльози-"Схаменися, тату,
Я ще дитина, чуєш, хочу щастя мати,
Для чого біль приносиш в хату?
Я хочу бігати, стрибати й з татом грати".
В житті дуже по-різному буває:
Хтось бореться за нього, а хтось себе вбиває.
І плаче мати, і дитина...і плаче небо...
Бо у ночі той ранок тьмяний снивсь.
І знають всі, і знає небо: навколішки благати треба,
Щоби серця усіх тягнулись лиш у вись.
Нікуди не дітись
Саме так, нікуди не дітись,
Від правди голої, спокуси.
Врешті-решт я маю здатись,
У цій битві хтось програти мусить.
До останнього не вірив,
І все вогник вдалині майорів.
Прийшла пора зрозуміти -
Я той, хто дотла вже згорів.
Мені не судилось кохати,
Я більше не бачу для цього причин.
Ніжні думки у собі доглядати,
Комусь це видніше, та не мені.
І важко тепер розібратись,
Чи я зрадив мрію, підступно,
Всі ми здатні помилятись,
Вона все ж така недоступна.
Нарешті, я чую як піт захолов,
Під подувом свіжого вітру,
Я стою на краю, я вже бачив цей сон,
Це мої душі гасне світло.
Роздітий, і волосся, і груди,
Я прагну цього, бо я неживий.
Мені холодно, боляче, люди!
Я німий, чи наяву, чи в сон.
Добре, немає більше часу,
І сили розказати вам про все.
Життя цікаве тим, що різне.
Не такий як всі, це правда, все мине.
Самотня Самотність
Голос
Доведу голос до надриву,
Кричу, що маю в собі сили.
І тільки й можу, що співати,
Я тільки й можу що зникати.
Світ поділився на частини,
Біль зупинився на хвилину.
Я й далі буду надриватись,
Або ж заткнусь, щоб попрощатись.
Ще раз я заспіваю сильно,
І рознесу світ на частини,
Бо так не може бути далі.
Я лиш поволі помираю.
Завтра ще одна можливість,
Зірвати голос, одержимість.
Це все. Крик вмер, він розчинився.
Я був. Я зник. Я помилився.
Наболіле
Не залишайте слід-
В житті людей...
Коли ви більше їх,-
Не пригорнете до грудей!
Ви говоріть прощай,-
Завжди коли йдете.
Якщо у їх життя,-
Ви більш не прийдете!
Надії не давайте-
І розведіть мости;
Не розбивайте мрії-
Як хочете вже йти!
Всі полікуйте рани,
Які їй залишили;
Зігрійте душу словом-
Яку розпотрошили!
Завжди ви пам'ятайте,
Душа ,- то річ тонка.
І в неї може вирости,-
З розчарувань стіна!
Viktoria Sakalosh©
Виктория