Чи виникали у вас коли-небудь думки про суїцид?
Як опіум вривається у спазмах,
І вени розривають сни-повтори.
Отак доводять до сарказму
У вас мої мрії про море.
І доля лиха. Вона знову регоче.
Отак буває тільки на словах.
Притомність в артеріях вперто хлюпоче.
Померти б. Та включається «не жити» страх…
Пробач. Що не люблю. Що не живу,не дихаю тобою. Так боляче відмовляти в любові. Якби ти знав. Але. Залишається тільки холод і дощ. Я запам’ятаю їх. Ті посмішки. Та вже час повертатися. На Землю. Щоб ніколи не бути разом. І тільки холод і дощ. Музика і тиша. Назавжди у нашій самотності. Я житиму у ній,немов разом. Мріятиму про море. Нічні прогулянки його берегами не забуваючи. Вогник палатиме. В душі. Серед лісу. Пустота. Де немає зв’язку. Немає частин—немає що з’єднувати. Логічність вбиватиме парадокси. Але ми вже звикли. «Заспокойся»—вчувається крізь морок. Параноїк? Регіт крізь сльози. Це вже справа лікарів. Але я не віддам тебе. Все одно. Хай там що. Ми попливемо на нашім кораблі в незвідані океани божевілля. Отам наше щастя. Можливо. Не суди. НАПЕВНО,ЦЕ ОСТАННЄ,ЩО Я ПИШУ.
Я знаю,ти не прочитаєш ці переломи нормальності. І не хочу. Бо це лиш доведе мою божевільність. А я далі впиваюсь словами з mp3. Так боляче вдихати повітря,коли в серці ніж. І воно,закривавлене,відмовляється вірити,що ти рідний все одно. Бо рідні так не чинять. Вони не нападають на сплячого тебе. І не вбивають невірою. Невіра,невірність. Боляче жити з Цим. Душа відмовилась існувати за принципами «всупереч». Напевно треба кінчати з цими. Почуттями,якщо можна їх так назвати. Ти не почуєш вже мого голосу. Він заблукав у брехні власної свідомості. Напевно загинув. Не знаю. Тільки не покидай мене. Останнє,чого прошу. Напевно. Та цього ніхто не може знати. Ти живи там. Вдягайся там тепліше. Вночі накрийся ковдрою,не мерзни. А я. А я себе загубила. Душі холодно. Але вже не зігріти руки,що замерзли від серця. Це не просто слова. Ними вбивають. А,хто вижив,добивають мовчазними паузами. Жаль тільки,що ти не пам’ятаєш мене. Не пам’ятаєш,що я була такою. Божевільною трохи напевно. Не вір їм. Людям взагалі не можна вірити. В них душі перетворилися на пустир. На склад для тілесних потреб,бажань та примх. Я б забрала тебе. Туди,де нас не знайдуть. Щоб ти не став таким,як вони. Але пізно.
Вже не зупинити того,що нещадно забрав час. Правда? Невже. В світі де тіла гниють швидше,ніж народжується справедливість. Не кажіть нісенітниць. Це лише на перший погляд здається,що золото блистить. Воно гниє,заражаючи душі злом. Із кожним роком все більше.
В останню мить помираючи плаче душа. А ще так хочеться хоча б разок з’їздити на море…
Ми попрощаємось десь на початку літа
Та не проведемо разом усе життя.
Бо ти для мене будеш цілим світом,
Але не буду ним для тебе я.
Ми попрощаємось мабуть весною.
Ти не назвеш мене своєю долею.
Ми старість не зустрінемо з тобою,
Бо для тебе життя - це вічна воля.
А може взимку прийде розставання?
Прикриє сніг мої сльозливі очі.
Нап'ємось один одним ми до рання,
Мені замало вічності, тобі достатньо ночі.
А може краще розлучитись восени?
Коли з дерев спаде останнє листя.
Я буду бачити з тобою сни,
Ти - дарувати іншим свою пристрасть.
Усе життя шукала принца на білому коні, а трапляються лише вершники без голови…
Я піду наліво, а може піду направо. Адже я - королева, я маю право… на
будь-який хід!
Гадаєш, у мене в очах іскра є? Ні,це просто таракани в моїй голові якесь
свято справляють, а це салют...=)
Загубилось Натхнення. Прикмети: змінюється зі сріблясто-білого до
перламутрово-фіолетового, любить шоколад і гіркувато-терпку каву. Прошу
повернути за винагороду.
Ти живеш в моєму серці. Ти живеш в моїй душі. Ти живеш в моїх думках. Ти
живеш в голові ... За оренду коли заплатиш?:)
мда ... всі знаходять свою любов, щастя, удачу ... а я блін два однакових
носка знайти не можу...
Я не сама. Нас п'ятеро. Я і чотири стіни.
А ви тоже коли сидете вконтакті і їcте мандаринку,не замічаєте як вона
зникає?
Інтернет, він нас не зближує.....це скупчення самотності. Ми ніби разом,
але кожен сам... Ілюзія спілкування, ілюзія дружби, ілюзія життя.
Тут немає імен, замість них – ніки. Тут не має віку і статі. Голоса теж
немає. Як немає і емоцій, їх заміняє десяток банальних смайликів. Натомість
особи – аватар. Тут не читають книги, а переглядають текстові файли. Не цитують
напам’ять улюблених поетів, а вставляють результат пошуку гугла за ключовою
фразою, яку змогли запам’ятати. Замість любові в серці – записи в історі…
Пластмасові почуття…
я живу навпроти цвинтаря..почнеш вимахуватись,поселишся навпроти мене...:)
Я не можу спокійно відкручувати кришку пляшки Pepsi, яка зі смайликом. Вона
мені посміхається, а я їй звертаю шию.
Вийдіть всі з контакту! Хочеться побути наодинці!
Молодий чоловіче, Ви дозволяєте собі грубіянити так, ніби у Вас в кишені є
запасна пара щелеп.
Мама в дитинстві навчила мене робити неможливе: "Закрий рот і їж суп я
сказала!"
Вигуляти мене! А то я скоро з цим Інтернетом збожеволію!
Та я не подарунок, але і ти не іменинник!
Когда к тебе я прикосаюсь
В груди сильнее сердце бьется;
Я в омут ласки окунаюсь
Во мне лишь нежность остается
С тобою рядом быть прекрасно,
Мне в жизни нужен только ты;
Ачувство так огнеопасно-
Мы в жизни прошлой жжем мосты!
В твоих руках я растворяюсь,
Хочу чтоб длилось это вечно
Тебе, любимый доверяюсь,
Любить готова бесконечно
Твой пецелуй такой горячий ,
мне не возможно передать
И об одном теперь мечтаю
Чтоб не устал ты целовать
Отдать могу я все на свете
За то чтоб ты меня обнял
так крепко, как в тот летний вечер
И никогда не отпускал...
Я помню все, все дни и ночи,
все поцелуи, и слова
И взгляд твой нежный очень-очнь
Вновь смотришь с лаской как тогда.
О том чтоб мы не растовались
Я снова бога умоляю,
Чтоб в жизни этой не прощялись
Я не забуду обещаю !...
Сегодня я пьяна в хламину,
С бутылкой виски вот стою!
Ой, не кривите свою мину,
Типа я весь такой, вообще не пью.
Вот только можно без нотаций!
Я как-нибудь сама решу,
Когда и с кем мне набухаться,
Я ж вас об этом не прошу!
Быть может у меня есть повод,
Быть может плохо мне сейчас,
Быть может в сердце моем холод,
Вот грею вискарем, примерно час.
А что, у вас такого не бывало?
Когда все на хуй хочется послать,
Когда последнее желание пропало
Что-то исправить или доброй стать.
Ой, ну простите, я не идеальна,
Ругаюсь матом, пью как не в себя,
А что, кто без греха кидайте камень!..
Что замолчали? Не поднимется рука?..
Cкажи мне как это,
Когда целуешь не родные губы.
И когда в твоей руке не та рука.
Скажи мне как это,
когда другая тебя любит.
И говорит тебя, что лишь твоя.
Скажи мне как это,
когда не знаешь как мои дела.
Когда весь день меня не видишь,
не зная что я ела и пила.
Скажи мне как это,
когда она вдруг скажет что и я.
Тебе шептала на ухо когда-то
"что я до одури люблю тебя".
А сказать тебе как это ,
когда в душе февраль,
в глазах дождь осени и жизнь одна печаль.
сказать, как мерзко от других людей,
когда с рук все валится и нет дурных затей.
Сказать как больно мне .
проснуться по ночам,
беседовать с луной и с ней же пить холодный чай.
Давай поговорим, друг другу все расскажем.
Я как погибаю..а как ты безмерно счастлив.
А знаете вы, что такое женское одиночество?
Когда в одеяле двое, а прижиматься не хочется…
Любимая книга закрыта вторую неделю, кажется…
И новое платье забыто, и тушь по щекам размажется…
И если в работе по горло с утра и до поздней ночи…
А глупых, пустых ухажеров и тело уже не хочет…
Когда с телефоном в обнимку не спишь, только чутко дремлешь…
Кокетство вдруг стало ужимкой, но все же его приемлешь…
Когда в холодильнике пусто, но в баре вино хорошее…
Когда поначалу вкусно, а после лишь счет запрошенный…
Когда за зимою осень, а следом опять зима…
Когда никого не просишь, а только лишь — я сама…
Вы знаете, что такое женское одиночество?…
Когда уже жить не стоит, да и не очень хочется… (с)
Кохаю здається й досі його кохаю
Кохаю, здається й досі його кохаю,
Не знаю, чом серце до нього рветься, не знаю.
Забула, здавалось навіки його я забула,
Благала, у Бога кохання нового благала.
Кричала б, щосили я кричала б,
Прощала б, знову і знову йому прощала б,
Чекала б, зранку й доранку його чекала б,
Ридала б, вночі тихенько собі ридала б.
Кусала, губи його я кусала,
Шептала, "я люблю тебе", шептала,
Пригортала, до себе його я пригортала,
Відкривала, знову серце йому відкривала.
Якби знала, що кохати не можна його, якби знала!
Відпустила, тепер я його відпустила,
Закриваюсь, від всіх тепер закриваюсь,
Намагаюсь, забути його, намагаюсь...
І знову на очах з'явились сльози,
Незрозумілі почуття в мені.
Потроху ти затьмарюєш мій розум.
Вже починаю рахувати дні.
Я знову відчуваю відгук болю.
Я не самотня, але я сумую.
Чи треба серце відпустить на волю?
Я хочу жити, а натомість лиш існую.
Я помилилась, що тебе впізнала.
В думках вже причаїлася журба.
І знов, і знов мені тебе замало.
А розум з серцем - вічна боротьба.
17.12.13
Не змушуй мене, не змушуй, благаю... Вірити у те, що ти краще, ніж є... В твої почуття. Не роби так, щоб я чекала від тебе більшого, ніж можеш ти дати мені. Мені ж буде боляче від цього. І тобі теж. Я не хочу страждати через тебе, і не хочу тобі чинити болі. Але так і буде. Нажаль. Та ми приречені. Тільки благаю - не роби цього. Не змушуй мене падати больніше, ніж я можу впасти од тебе. Не кажи того, чого немає. Не роби того, до чого не схиляєшся.
Ми самі загоняємо себе в пастку. Та чи нам це треба?
Я вже відчуваю, що ти робиш мені боляче, ти вже ображаєш мене. Хоча так не мало бути. Але це є, і це означає, що не байдуже.
Я хочу бути байдужою до тебе. Бо не хочу падати.
Але роблю інакше. І вже відчуваю пустоту у серці, коли ти не поруч.
Душа співала від спогадів про тебе, серце колотилося в передчутті зустрічі. Кожен ранок починався з думок про тебе, кожна ніч - згадки про тебе перед сном.
А зараз... моя душа смутніла, вона плаче, коли я думаю про тебе...
І починаю час від часу ненавидіти тебе.
Не зрозуміло - чи це настигає мене розчарування, чи це - усвідомлення нових почуттів?
Я боюся вірити, що відчуваю більше... І я не хочу цього. Я хочу, щоб ти подобався, хочу хотіти тебе... Але не кохати. Розум каже, що закохуватись в тебе мені не треба. І знов, хто має рацію - розум чи серце?
Чи вартий ти моєї любові? Поки що не знаю...
Не лги, только прошу не лги,
Ведь так уже розошлись наши пути.
Береги, прежде всего береги,
Ты Бога проси и моли.
Храни, веру всегда храни,
Не ори, не надо прошу не ори,
Отпусти, руку мою отпусти,
Подари, свободу ты мне подари.
І знов твої почуття для мене - таємниця... І я не знаю, чи все це правда, всі твої слова, чи лише їхня частка... Але відмовляюсь вірити, що все не так... Бо твої вчинки кажуть мені геть інше... Я відчуваю і твоє тепло, і найщиріші почуття, і блиск в очах, і навіть це збентеження. Хіба це не доказ кохання? Принаймні закоханості. Я знаю, що це правда. Але навіщо приховувати від мене деякі речі... Навіщо казати ніби вперше, то я ж знаю, що таке вже було... Якось так... І мені незрозуміло це, і навіть прикро...
А сказати я не можу, бо розумію - моя допитливість колись дасть мені здачі... І буде прикро не лише мені.
А ти ж про неї думаєш, ночами,
А ти ж її вуста уявляєш, перед снами,
А ти ж її напевно ще кохаєш?
Чи просто пам*ятаєш?
Ти не знаєш?
А вона все знає,
Бо ти її тримаєш,
А вона тебе кохає.
Кохає?
Так просто якось й легко,
Але вона тебе ж відпускає?
Хоч як її не просто.
Не говори, мовчи,
Слова-це пусте,
Не говори, хочеш шепчи!
Ніжно шепчи про святе.
Хочеш цілуй!
Кусай мої губи до крові.
Хочеш малюй!
Малюй сердечка любові.
Хочеш, дивись!
Дивись в мої очі до рання.
Хочеш горнись,
Адже це називається словом кохання.
Хочеш, хапай!
Хапай мене щосили.
Тільки знай,
Що любов для людей творили.
Мені до вподоби те, що ти, насправді, бачиш мене наскрізь. Коли я з тобою - це я. Така яка я є. І не треба нічого вигадувати. Нікого не вдавати з себе. Просто жити.
Чому так буває? Все добре, проте серце болить і все рветься всередині, та не зрозуміло чому... А вночі не можеш заснути, навіть якщо дуже хочеш... І так боляче, що хочеться кричати, але немає сил навіть на подих. І хочеться плакати, але немає сліз...
Розбите скло не стане цілим знову,
Минулий рік назад не повернеш.
Та всупереч всьому душа готова
Летіти в ті краї, де ти живеш.
Вона не чує слів перестороги,
Що далі буде лише каяття.
Від неба лиш чекає допомоги,
З єднати разом два наших життя.
А той, по кому серце плаче,
Давно про старі мрії вже забув.
Та щоб душі не вмерти від розпачу,
Всевишній неможливе б повернув.
... і ми помінялися місцями...
І ми помінялися місцями...
Чому так завжди відбувається зі мною? Я прагну одного, а коїться інше... І я розумію - я нічого не здатна з цим зробити... Я навіть не можу впоратись зі своїми почуттями.
І тепер я геть пригнічена... Після твоїх слів я розгубилася. Я хотіла, щоб так було, але коли почула від тебе - стало чомусь неприємно, і навіть боляче. І тепер не знаю - як поводитись з тобою, чи все залишається як і раніше, чи тепер все зміниться. І твоя поведінка, що була для мене такою зрозумілою, такою очевидною... Тепер я не можу розгадати твоїх вчинків...
Можливо ти маєш рацію... Робити, як відчуваєш, казати, що хочеться казати... І не думати забагато, і не аналізувати кожне слово... Я, мабуть, геть втратила розум, намагаючись все прорахувати, гадати наперед та завжди перейматись, що з цього вийде. Хіба це життя?
Але я настільки втомилась від помилок, що прості вчинки, як кажуть, "від серця" - я вже не здатна на це... І від цього мені також погано.
Як би я знала, чого від тебе тепер чекати... Як би могла побачити всі твої думки...
Одне я знаю напевно - зараз ти мені й досі потрібен... Але чи лишився ти таким, якого я потребую?... Це вже велике питання... І я не впевнена, що зараз хочу знати чесну відповідь...
Незнаю чому, але люблю листопад, майже зимовий, зажурено-мрійливий. Здається, не тіло, а душу пронизує наскрізь холодний вітер і ... стає легше. Думки розлітаються, ніяк не наздоженуть одна одну. Останнім часом все переосмислюю. Надто часто. Дуже багато маю, надто багато втратила. Так буває? Тримаюся обридливого берега, а мені ж на інший бік.... Просто... зусилля над собою. Вкотре хочу стати кращою, вкотре дивуюсь кмітливості і розуму книжних героїнь, КНИЖНИХ.
Я не можу пояснити собі, чому мені так добре з тобою... Чому сумую, чому так гріють серце твої дзвінки...
І з кожною зустріччю мені все менше хочеться відпускати тебе.
Я розумію, що це не назавжди, я розумію, що колись нам обом буде боляче. Але зараз ти мені потрібен.