Не треба вірити словам,
Тоді не доведеться ні на що чекати
І тоді не прийде розчарування.
Не треба брати обіцянок.
Не треба вимагати слів, яких не відчувають.
Можна слухати, але не обов'язково слухатись.
І краще робити, ніж казати, а не навпаки.
І краще сказати "то й нехай", ніж "а як же твої слова".
Дивувати вчинками, ніж невиконаними обіцянками.
Не треба роздавати обов'язки, краще дати одне право - бути собою.
Сидітиму в пастельному вагоні
Із чаю чашкою. Тепло в душі тій.
Даровані квіти. Пелюстки червоні.
Загублені квіти. Про втрачене літо…
Потрібен час. Щоб звикнути. Забути.
(Ти обіймай мене міцніше…)
Минула осінь. Сніг. Вже скоро лютий.
А я і далі пишу про кохання вірші…
І в апогеї розпачу в пустій кімнаті
Втрачаю голос. Прошу,не мовчи.
Бездушно у душі кружляє сніг лапатий,
Байдуже вже як рік лежать твої ключі…
а всі пісні твердять, що "Мине, забудеш "
а всі пісні твердять, що
"Мине,
забудеш "
або щось ще про
"Дарма
ти любиш ".
вічність тримає
мить
за плечі
агов, рідна, ти чуєш?
час
не лікує
з ним не стає легше
ти себе дуриш.
ти чуєш?
А пам’ятаєш?
як
ми мріяли про море,
І цілували вітер прямо в очі?
«З тобою?...навіть в горе…»
Ти пам’ятаєш ті безсонні ночі…?
І парасольку,порвану грозою,
І чисте небо,мов із ванни.
Як спогади текли сльозою—
Оті банальності біля вокзалу…?
Ти не забув…я вірю…мушу!.
Напишу. Може навіть не згадаєш…
Та знову рветься в душу
оте прокляте—
пам’ятаєш ?...
Місяць тане у твоїх очах,
А зірки намистом осипаються додолу.
Як розчиняюся у нас,то гине страх
І,мов обпечене,зникає горе…
Лечу на білосніжних крилах—
Ти не обрізуй їх,будь ласка,
Любов’ю ніч життя
накрила,
Любов як сон,а сон—неначе казка…
І сниться знов: з тобою йду я до вінця,
Й троянди,вплетені у коси,
А за спиною тінню ходить без кінця
До неможливості красива осінь…
В відступництві не каюсь,всеодно
До смерті близько. З кожним кроком
Ступаю,творячи добро,
Живу без правил,і лікуюсь роком…
Не полюбляю моду,силікон і віскі,
Танцюю вальс,живу без фальші,
У мріях—вільна,з швидкістю під двісті
Я мчу по мокрому асфальті…
Коли за мною двері в божевільні закриють
Коли за мною двері в божевільні закриють,
І,остерігаючись,в палату поведуть,
То ліки рани у душі не змиють,
Не залікують їх.І шрами просто так не пропадуть…
І не здригнуться від людського присуду,
Кутики душі,життям потерті…
Хай на могилі буде від руки написано,
Як людей «любила» я до смерті…
Куди пропали наші спільні мрії ?
Куди пропали наші спільні мрії ?
Куди зірвалася остання щирість ?
Туманний спогад у душі жевріє,
В очах вже довший час їдуча сирість...
Як закричить від розлуки душа—
Небо аж навпіл здригнеться,
Ти пішов,як завжди,неспіша—
Вітер захлопнув прочинене серце…
І коли міцно я скучатиму у горі,
Твій голос—як вода,земля,як сіль…
Немов самотній корабель у морі—
Такий чужий,далекий,але Твій…
Сидітиму в пастельному вагоні
Із чаю чашкою. Тепло в душі тій.
Даровані квіти. Пелюстки червоні.
Загублені квіти. Про втрачене літо…
Потрібен час. Щоб звикнути. Забути.
(Ти обіймай мене міцніше…)
Минула осінь. Сніг. Вже скоро лютий.
А я і далі пишу про кохання вірші…
І в апогеї розпачу в пустій кімнаті
Втрачаю голос. Прошу,не мовчи.
Бездушно у душі кружляє сніг лапатий,
Байдуже вже як рік лежать твої ключі…
Сидітиму в пастельному вагоні
Із чаю чашкою. Тепло в душі тій.
Даровані квіти. Пелюстки червоні.
Загублені квіти. Про втрачене літо…
Потрібен час. Щоб звикнути. Забути.
(Ти обіймай мене міцніше…)
Минула осінь. Сніг. Вже скоро лютий.
А я і далі пишу про кохання вірші…
І в апогеї розпачу в пустій кімнаті
Втрачаю голос. Прошу,не мовчи.
Бездушно у душі кружляє сніг лапатий,
Байдуже вже як рік лежать твої ключі…
Якби могли згадати всі слова,
Що затаїлись в закутках душі.
Якби могли слова згадати нас.
І нерви не сплітати у дурні вірші.
Була б напевно другом. Чи тобою.
Ким дихала до цього дня. Це гірше.
Сплітається ненависть із журбою
Разом із нервами у дурнуваті вірші…
Головне—не плач.І не вини cебе.
Головне—не плач.
І не вини
Себе.
Ти будеш вбитий.
Брехнею.
Зрадою .
Людьми.
От і добре!
Якби ж.
Та клята доля
Знову рятує.
Правду навряд почуєш.
Хай ми.
Цей світ занадто отруєний.
Людьми…
Дешева актриса театру життя.
Потріпана лялька без права,без волі.
І жде мене смерть,і жде забуття
В петлі у моєї байдужої
долі…
Солодкий смак образи на вустах
Солодкий смак образи на вустах,
Запечених гіркою кров’ю.
Вселяє розпач дивний страх
Назавжди душу залишити сиротою…
Любила так його любила непідступна любов у мене була , але ж ні зруйнувалось любов та у нас .
Серед білого дня друг його пише мені "Він скидав всі переписку ваші, а ще на них було як ти доказувала йому , що ти його любиш " . Зірвалася я на думках , що ж він накоїв і тепер охолола любов моя до нього.
Прикрашені дешевим бісером
Лежать у холодних шовках
Мої вічно кульгаючі істини
На надщерблених сходах життя…
Душі своєї творчої припадки
Я виливатиму у сумовитих віршах
Гулятимеш в осіннім парку
І я. Твоя. Навіки грішна.
Я чекаю тепла. Я втомилася. Чесно.
Так важко жити й вірити у чудо.
Блукати в задумливих веснах.
Зачини за собою двері.
Кохати тебе я не буду.
Життям поклянуся.
Та чесно.!
Сама. Самісінька. Самотня.
Я буду завжди
такою.
І не тому що люди,життя чи обставини.
Просто мені так
легше.
Мені краще без людей.
Ви кажете,без них
погано,самотньо,боляче.
Повірте, бути самотнім із людьми навколо—
набагато гірше.
я так не люблю цих пісень про кохання...
Я так не люблю цих пісень про кохання.
але знову травень.
Запах вишневого цвіту п’янить на світанні
Тебе бачу тільки в мережі.
Як справи?
Справи то нормально.
І спогади у голові. Приходиш лиш у сні.
Не буду більше думати я про кохання.
Та знову ці кляті пісні.