Обійму, просто без слів тебе обійму,
Закричу, про те як я тебе люблю, закричу,
Прошепчу, все що шептав дощ уночі, прошепчу,
Відпущу, якщо буде легше тобі, я відпущу.
Розділю, всі почуття, я розділю,
Без жалю, я забуду тебе без жалю,
Відступлю, хочеш хоч зараз я відступлю?
Я люблю, сильно тебе люблю...
... Чому в мене ціла купа дивних речей, яких я не розуміла, яких я не відкриваю тобі, бо це все може вбити... Тебе це може вбити...
Нажаль, я ніколи не відкриюсь тобі до кінця. Нажаль, ти ніколи не взнаєш мене на 100 відсотків. І ти ніколи не будеш знати про мене все. Бо якщо дізнаєшся всю мене, ти цього не переживеш...
Я знаю, що я - все для тебе. Я розумію це все більше з кожним днем. Я бачу, як ти розчиняєшся в мені, як віддаєшся мені доостанку... І є в моєму житті такі речі, котрих я ніколи тобі не розповім, за які кожен день я корю себе, бо ти їх не вартий. Ти ніколи не дізнаєшся про мене все, бо я ціную тебе, я вдячна тобі за те, що ти повністю мій.
І що б не сталося, ти ніколи про це не дізнаєшся, бо ти не заслуговуєш на це... Ти забагато добра зробив для мене, щоб знати це...
* * *
Где есть душа - там есть и чувства
Они приходят в утренний рассвет
Улыбка, нежность, пусть проснутся
Увидев солнца яркий свет
* * *
Пускай на небе звезды тухнут;
Пускуй года превращают века;
Помню, верю, не забуду
Поцелуй послать из далека.
* * *
когда горят подковы и льётся лунный свет
я слышу шёпот милой - тебя любимей нет
в моем саду нет счастия ты все цветы затмил
в моей душе ненастья ты для меня казнил
когда приходят ссоры я им пишу письмо
твоей любви покорный - моей душе тепло
Одного разу ми прокинемося поруч
Одного разу, ми прокинемося поруч,
Одного разу, у теплі,
Ти будеш коло мене, під ковдрою ліворуч,
Я буду в тебе на плечі.
Колись прокинемося разом,
Колись прокинемось, під ковдрою одні.
Ти будеш шепотіти мені часом,
І буде ранок той як у ввісні.
Одного разу, ми прокинемося поруч,
Одного разу, обіймаючись
Ми будем щастя дарувати власноруч,
На мить в радості підіймаючись.
Одного разу, ми прокинемося поруч,
Одного разу, у теплі.
Жизнь самое дорогое что в нас есть,
Однажды потеряв мы просто плачем.
И думаем что это просто месть,
Не ищем других проблем.
Однажды потеряв мы забываем,
Ту боль что там внутри была,
Наверное мы просто уже знаем,
Что жизнь как та вода.
Однажды потеряв мы выкресляем,
Все чувства и воспоминания,
И радуемся вновь солнцем,
Храня своё желания...
***
Ти зараз далеко від мене,
Не можу я побачити тебе,
Не можу подивитись в карі очі,
Не можеш обійняти ти мене.
Я все пригадую, що було,
Не повернути нам того.
Я не жалію. Те, що було,
Немов прекрасний сон, минуло.
***
Кохання – невичерпне почуття.
Його так важко в світі відшукати,
Коли навколо всі говорять про любов,
Немає сенсу слухати, казати.
Казати, що кохання – це жага,
Яка п’янить і спонукає серце
До більшого творіння, та нема,
Нема кого так віддано кохати.
Тебе кохаю зараз дуже я,
Та почуття моє не має сили.
Вже залишились тільки відчуття,
Та хочу вірити, я буду ще щаслива.
***
З очей сльозинка ще тече,
І серця біль, і серця шепіт
Я кожну мить тобі даю -
Усе, що було, я тобі дарую.
Я розумію, що страждання -
Це перші ознаки кохання.
Я знаю це, бо я страждаю,
Так палко я тебе кохаю!
***
Люблю! А може, це не любов?
Страждаю! А може, це не страждання?
Плач і розпач для мене, немов
Нісенітниця й розчарування.
Люблю! А ,може, й не люблю?
Я плачу, водночас сміюся.
Перемогти не дам я забуттю,
На тебе злюсь і водночас молюся.
Люблю! Яке ж це божевілля!
Яка смішна є істина оця!
Не хочу більше із тобою бути
Але й не зможу я тебе забути.
***
Це не біль і не сльози, не муки,
Це щось нове в моєму житті.
Я не можу пробачить розлуки,
Хоч усе пояснив ти мені.
Я не можу ні їсти, ні спати,
Навіть дихати важко мені.
Всі думки мої линуть до ночі
Ти явись мені хоч уві сні!
***
До тебе більше я не підійду,
При зустрічі уже не привітаюсь,
Коли приношу я тобі біду,
До тебе я уже не повертаюсь.
Ти сам сказав, що це уже кінець.
Поставив легко крапку у стосунках.
Ти звів усі мої надії нанівець,
З’явилась інша на твоїх малюнках.
***
І знову те саме! Я знову сама.
Кохання забрала сніжна зима.
І знову розлука, і відчай, і біль.
Так важко у світі бути одній.
І сльози рікою течуть по щоці,
І серденько плаче прокляттям страшним.
Чому все так вийшло, для чого оце?
Чому ми любов не бережем?
Моя самотність ховається, душа ніби розквітає... Але щось не так... Все одно щось не так. Ніби щаслива, ніби радію, а щось з глибини душі й досі потрохи роздирає, не дає спокою.
Кріпко сплю, не бачу снів, в думках лад, але десь там, далеко-далеко, щось не залишає, не відпускає мою боль від мене.
Чи є цьому кінець?...
Страждання, слабкість, навіть коли на обличчі ніби щира посмішка - можливо, я на це приречена...
Яскравий день, найтеплі почуття, все добре, гарно, аж дивно - з чого б це? Але це дуже приємно. Давно не відчувала цього з тобою. Дякую, що кохаєш незважаючи ні на що.
Красивые
стихи
Не
зли других. И сам не злись
Мы,
гости в этом бренном мире.
И
если, что не так – смирись.
Будь
поумнее, улыбнись,
Холодной
думай головой,
Ведь,
в мире всё закономерно –
Зло,
излучённое тобой,
К
тебе вернётся непременно.
(Омар
Хайям)
Любить
за что-то - это слишком просто.
А
ты попробуй полюбить за все !!!!
За
то, что я бываю несерьезной,
За
то, что по ночам смотрю в окно,
За
то, что я люблю смотреть на звезды,
За
то, что улыбаюсь невпопад,
Порой
бываю дерзкой и несносной,
За
каждый жест мой и за каждый взгляд.
За
то, что задаю тебе вопросы,
Которых
ты хотел бы избежать,
За
то, что иногда не прячу слезы,
За
то, что не хочу тебя терять...
Стих
о жизни: Странно...
Мы
живём, точно в сне неразгаданном,
На
одной из удобных планет...
Много
есть, чего вовсе не надо нам,
А
того, что нам хочется, нет.
(Игорь
Северянин)
Стих о жизни: жизнь – игра
Вся
жизнь – спектакль, идет премьера.
Герои
пьесы – я и ты,
И
суетятся костюмеры,
И
декоратор жжет мосты.
Полувсерьез,
полушутя,
В
плену игры и без дублера
На
сцене только ты и я –
Без
грима, света, режиссера
Играем,
публику дразня.
В
спектакле этом мы – шуты.
Ты
– царь, а я – императрица.
Я
в жизни – дрянь. Ответь, кто ты?
Из
пьесы вырвана страница,
Из
жизни – целые листы.
Стих о жизни
Все
умирает на земле и в море,
Но
человек суровей осужден:
Он
должен знать о смертном приговоре,
Подписанном,
когда он был рожден.
Но,
сознавая жизни быстротечность,
Он
так живет - наперекор всему,
Как
будто жить рассчитывает вечность
И
этот мир принадлежит ему.
(Самуил
Яковлевич Маршак)
***
Чому так часто кажемо собі,
Що все мине, потрібен тільки час.
Вважаєм зазвичай, що на Землі
Нікому не погано, окрім нас.
Кохаємо себе ми до безтями,
Не думаєм, що комусь також зле.
Ми іншим риємо оці байдужі ями,
Вбиваємо добро своїм "але".
Ми безліч маємо на все відмовок -
Усі ці "мабуть", "якщо" і "як би".
Не кажемо простой людською мовой,
Не відкриваємо своєй журби.
А час летить, і справді, все минає:
І смутки, і печаль, і злість.
Але крім нас-то нас ніхто не знає,
І до душі не завітає гість.
Йдемо по світу, в серці все ховаєм.
Не обертаючись, кудись ідем.
Не бачимо нічого, та не знаєм,
Чи знову втратимо, чи щось знайдем.
Ми боїмося часто душ відкритих,
Свою приховуємо зазвичай,
Не знаючи, що стільки доль розбитих.
Нема кого покликати на чай.
Самотність сковує твою довіру,
А щирість погляди людські ламають.
За тінню спогадів не видно миру,
В думках надія тихо помирає.
Усе мине, завжди усе минає.
Хороший лікар, добрий вчитель - час.
Немає пекла і немає раю,
Ми на Землі, вона - усе для нас.
Чому тоді ідемо і не бачим?
Не помічаємо барвів життя.
Чому не сміємось, а завжди плачем?
Зухвалістю скриваєм каяття.
Усе, що треба - трохи безкористі,
Довіри більше, оптимізму, ласки.
Лише з умом не стояти на місці,
Людиной бути - не потрібні маски.
03.11.2013
Мені водночас і сумно, і радісно. Від чогось з'являється посмішка, а щось примушує знов журитися. Немає балансу почуттів, та я вже звикла. Вже не важливо, смутки чи веселощі. Чи то дощ за вікном, чи то сонце. В моїй душі ніколи не буде все розкладено по поличках. Мені порадили: "Розберися у собі, тоді і сама все зрозумієш, і в житті все стане на свої місця".
Жахливо те, що я все знаю про себе. Але мені не треба іншого. Знаю, що треба зробити вибір. Та я знаю, що відкладатиму цей момент до останнього. Одже, мій вибір - страждання. Невже вони для мене такі необхідні, що я усвідомлено не можу відмовитися від них?
Але такі вже в нас долі - комусь щастя, комусь горесті. Я обрала друге, але лякає не це: чому не через рок, не через зірки на небі... Чому через власний вибір...
Мій світ падає... без тебе. Я відчула сьогодні це давно забуте почуття - що це таке, коли ти йдеш... від мене, від нас, і, здається, назавжди. І мені стало боляче. Чому мені не добре, коли ти поруч, але так нестерпно погано, коли ти йдеш. Можливо, за усім, що сталося останнім часом, я загубила свою любов до тебе? І відчуваю її лише тоді, коли можу втратити тебе? Але хіба це кохання?
У чому моя помилка? Стосунки вже давно стали інакшими... Але вони були виліковні... А що я? Я не стала лікувати наше кохання. Я заповнила пустоту в наших стосунках іншою людиною. І тепер не бачу виходу з цієї пастки. Бо лікувати наше кохання - розірвати нові почуття. А залишити нові почуття існувати - втратити нас. Я маю зробити вибір. Але як? Сьогодні я зрозуміла - я хочу, щоб ти був в моєму житті. Але я також не хочу відмовлятись від іншого. Так важко... боляче... Я не можу поступитись чомусь одному. Принаймні не зараз. Але хіба час на моєму боці?
Я також не впевнена, що ти даси мені все, чого потребує моя зламана душа... Між нами ніколи цього не було. Були близькими, але не рідними, у повному сенсі цього слова. А в тому "сховищі для душі" мене розуміють... Але я не бачу там майбутнього. Можливо потрібно обрати між майбутнім та теперішнім? Що мені більше потрібно - те, що відчуваю зараз, чи спокій за своє майбутнє? Залишившись з тобою, я ризикую знов опинитися в пустоті, відпустивши тебе - можу в майбутньому лишитися сама. Я не впевнена, чи дасть мені хтось інший те, що даєш ти. Але як бути з тобою, коли ти ніколи до кінця не зрозумієш мене.
Ми або надто різні, або надто близькі... Я не можу з тобою, але без тебе, здається також не зможу.
Життя іде... і поряд вже інші люди. Дякую тобі за цей чудовий день. Як приємно відчувати, що поруч є людина, яка розуміє з півслова, а коли треба - і зовсім без слів. Як, насправді, важливо відчувати цю легкість, коли від простих розмов ні про що, від необтяжливого спілкування в душі стає так тепло і приємно. Дякую тобі за це. Мені це дуже потрібно. З тобою я забуваю про свою самотність, з тобою не буває забагато. І я відчуваю, що з кожним днем, проведеним з тобою, мені стає тебе замало...
Вже не так болить, вже менше згадок, менше рветься серце. Але я все одно пам'ятаю тебе... Ці солодкі миті, що подарував мені, якими я жила останні місяці. Вже не так сумно без тебе, але все одно... не йде з пам'яті твій погляд, руки, слова, яким я повірила. Я берегтиму тебе у своєму серці, в далекому куточку своєї душі заховаю, щоб ніхто не дібрався до тебе, так далеко, куди зможу дістатись тільки я. І холодними вечорами, коли буде сумно та прикро, буду згадувати той чудовий час, який подарувала нам доля. Можливо, так і треба...
Мій ідеал……який він?
Які риси обличчя,тіла,характеру?
Що мені в ньому подобатиметься найбільше?
Як він називатиме мене з ніжністю,але не банально?
Як він кохатиме мене…?
Неважливо…головне—що кохатиме…а це я знаю напевне!
З першого погляду я виділю його із сіро-буденного натовпу…
Високий…він ітиме поруч,тримаючи мене ніжно і,в той же час, міцно за руку…час-від-часу обійматиме за талію та даватиме мені заглянути в його,сповнені доброти,зелені очі (таких не існує ніде…)…ми зупинимося,щоб послухати гру талановитого вуличного джаз-бенду…і я знову дивитимусь в його неймовірні очі і розчісуватиму пальцями його русяве волосся…а він….він обійме,лоскочучи довгими,майже дитячими,віями мої скроні,прошепоче щось на вушко(не важливо що) і від теплого лоскотливого повітря стане так хороше…,доторкнеться носом до волосся,повільно вдихаючи аромат якихось східних троянд і авокадо з нового шампуню…але я відхиляю голову назад,щоб знову відчути його погляд…до втрати пульсу…і він усміхнеться…ні,не може бути усмішка настільки рідною та милою!…земля втрачається під ногами,але мені вже все одно…лиш би бачити його очі,милуватися найдобрішою в світі усмішкою,відчувати його таке гаряче рідне дихання та прислухатися до коханого серцебиття…Повз беззвучно проїжджатиме святковий трамвай…просто переді мною…,він ніжно за талію відсторонить мене з колії на бруківку незнайомого міста,яке вже встигло стати улюбленим…і так ми стоятимемо довгий час—його рука на талії,головами притулені один до одного…і він знову вдихає моє волосся…і знову ж—ніжний лоскіт вій на скронях…а в вухах розслабляючі ритми джаз-бенду……на весь світ закохані,ми не помітимо запаху грози в повітрі і гулятимемо під акомпанемент дрібних крапель вузенькими вуличками старого міста,залишаючи в своїх слідах кохання…той зворушливий момент—нам дорогу перейде чорне,трохи промокле,кошеня,(на щастя!)…я захоплено зойкну…а він…він обережно,щоб не налякати,підійде до кольору ночі чуда…і вже за кілька хвилин ми сидітимемо в затишній кав’ярні на терасі якогось ресторанчику мокрі із знайдою й щасливі...теплий літній вітерець задуватиме прозорі каплі на територію приміщення,та вони не долітатимуть до нашого віддаленого столику… я сидітиму в твоєму жакеті… трохи холодно та,все ж,ми щасливі….Сонце проглядатиме крізь дощові хмари,а краплі дощу іскритимуться під його променями,немов коштовне каміння,в порівнянні з яким,діаманти—лиш скляні бляклі бездушні камінці…,на небі запалає різнобарв’ям неймовірна райдуга…Ми і Рибчик (наш чорнявий талісман-знайда) дивитимемось,затамувавши подих… «Здається,-скаже мій коханий,- ми знайшли своє щастя в житті,своє блаженство,райський куточок»… «Ага,-погоджуся я,ніжно пригортаючись до його плеча,-і найсмачнішу в світі каву,і морозиво зі смаком дитинства»…!…ми залишимо буденний світ з всіма незгодами та прикрощами,покинемо свої сторінки ВК,безглузді речі і меркантильність та не будемо йти—летітимемо.!...на весь світ щасливі,на весь світ кохані…
навіщо зірка та,коли мені із ним немає неба
Даруватиме зірку,та я не прийму,
Казатиме,що я—усе,чого для щастя треба,
Я відвернусь,зітхну і на прощання раптом обійму,
Навіщо зірка та,коли мені із ним немає неба…
Зірки не зігрівають…
Зігріває вогник довіри і взаємності у очах коханої людини,
відчуття польоту,
гарячі поцілунки,
закоханий шепіт на вушко,
дружня рука підтримки на плечі…
зігрівають шерстяні рукавички та вовняні шкарпетки,
картата ковдра і лагідний погляд бабусі,
обійми найрідніших людей…
зігрівають ночі біля каміну і душевні книжки…
чашка гарячого шоколаду і теплі спогади…
зелений чай,або кава з молоком,
старий фотоальбом…
А зірки не зігрівають…як,втім,і слова…
Зірки…
Вони,хоч сяючі,та все ж холодні,
Їм не стопити мою осінь у душі,
Зігріють теплі почуття і полум’я любові,
А плед рятує хай,коли ідуть дощі…
Зараз найкращі роки мого життя,а я вбита морально,втомлена життям,завалена
навчанням,вічно зайнята…
Зім’ята постіль й
погляд крадькома,
А завірюха гучно б’є в вікно.
Таким як ти,ввижається зима
У душах,де горить вогонь давно…
Я ж вірю щиро,може навіть і наївно,
Що музику душі не приглушити злом,
Що десь ще є,щоби «взаїмно»,
Що хоч комусь любить не «влом»…
Зелений чай з ромашок польових,
Той теплий погляд із холодого екрану…
Позбавитись від почуттів отих
ти не проси,я не змінюсь,не перестану…
А ти…ти був іншим…більш прагматичним чи що…не таким наївним,але й не кам’яносердним…був
іншим…ідеальним…з правильними пропорціями душі…ти милувався моєю наївністю і
простодушністю,як еколог милується останньою особиною зникаючого виду… і
также,як і він захищає її від руки браконьєра,оберігав мене від бездушності
світу...намагався змінити…але навіть долі цього не вдалося…