... і ми помінялися місцями...

І ми помінялися місцями...
Чому так завжди відбувається зі мною? Я прагну одного, а коїться інше... І я розумію - я нічого не здатна з цим зробити... Я навіть не можу впоратись зі своїми почуттями.
І тепер я геть пригнічена... Після твоїх слів я розгубилася. Я хотіла, щоб так було, але коли почула від тебе - стало чомусь неприємно, і навіть боляче. І тепер не знаю - як поводитись з тобою, чи все залишається як і раніше, чи тепер все зміниться. І твоя поведінка, що була для мене такою зрозумілою, такою очевидною... Тепер я не можу розгадати твоїх вчинків...
Можливо ти маєш рацію... Робити, як відчуваєш, казати, що хочеться казати... І не думати забагато, і не аналізувати кожне слово... Я, мабуть, геть втратила розум, намагаючись все прорахувати, гадати наперед та завжди перейматись, що з цього вийде. Хіба це життя?
Але я настільки втомилась від помилок, що прості вчинки, як кажуть, "від серця" - я вже не здатна на це... І від цього мені також погано.
Як би я знала, чого від тебе тепер чекати... Як би могла побачити всі твої думки...
Одне я знаю напевно - зараз ти мені й досі потрібен... Але чи лишився ти таким, якого я потребую?... Це вже велике питання... І я не впевнена, що зараз хочу знати чесну відповідь...