Вірші - Різні вірші

ЦВІТУТЬ САДКИ В ТАРАЩІ

Цвітуть садки – від краю і до краю
Звучить малиново ясний медовий дзвін.
І бджоли мед, як музику, збирають
І кожній квіточці вкладають свій уклін.

Хоч жбан бери та наливай по вінця
Із квітів ніжних мед – густий та запашний.
Тріпочуть стиха так прозорі крильця,
Для бджіл той добрий труд – знайомий і простий.

Он красені – джмелі на абрикосі.
Вони кохають теж весняний буйний сад.
Наклеївши пилок на ніжки босі,
Летять до своїх нір, спішать до джмеленят.

У домі для синиць вже гамірливо,
Із хатки лине писк ротатих синичат.
То теж весняного садочка диво,
Таке, яке було і сотні літ назад.

Цвітуть садки. З усіх сторін лунає
Не мідний, а медовий дивний, чистий дзвін.
О земле рідна! Я красу вітаю
Твоїх весняних теплих, життєдайних днин

ДИТИНСТВА МОГО ДЖЕРЕЛО

Шепочуть липи, тихе надвечір’я
Торкнуло віти голубим крилом.
Візьму я сина, вийду на подвір’я,
Поки не обгорнуло землю сном.

Зійду стежиною у яр, в низину,
Поки ще сонце зовсім не лягло.
Знайду струмок, тоненький, як лозина,-
Дитинства мого світле джерело.

Воно таке співуче і мрійливе,
І бризкає краплинами води.
Здається, справжнє дзюркотливе диво
Виглядує з-під кореня верби.

Помию сину ручки, дам напиться,
Хай набереться сили від землі.
То ж сік землі – прозора та водиця,
Народжена в невідомій імлі.

Хай потече вода із мого краю
У річку, потім – в море, в далину.
Любитиму я вічно, знаю, знаю,
Землі і молодість, і сивину.

Бо ця вода, що весело іскриться, -
То, мабуть, вічності нечутний плин.
Колись зросте і стане, як годиться,
Дорослим, дужим мій маленький син.

А цей струмок, він буде, як дзвіночок,
І через двадцять літ все ж так співать,
Свій древній буде танцювать таночок

І сина мого сина напувать.

ПОЕМА ПРО ЗАЙЧИКА

На галявці, на травці зеленій
Сидить зайчик, такий вже вухастик.
Оком чорним косить він на мене
Й не підозрює жодної пастки.

Звісно ж, зайця я не налякаю,
Я не хочу, не можу, й навіщо?
Ми обидва – у світлому раю,
Він – маленький, а я - трохи більша.

Ну, то й що? Ми обидва – стеблини
На зеленому полі у раю.
Ми не знаєм, з якої причини
Нами править хтось, бавиться й грає.

Та той зайчик побіг за дерева,
Певно, знаючи, де його доля.
Я ж, не знаючи цього напевно,
Поспішу до пшеничного поля.

Я піду до нестиглого жита,
Столочу сокирки та волошки.
Причепити тебе. Присушити.
Ось що хочу я. Ось чого хочу.

Притулюсь до сухого колосся,
Що дощами та сонцем налите.
Я занурю в ромашки волосся
І спитаюся – як мені жити?

Я – не жінка, я – Мавка, Русалка,
Найпрозоріше дике створіння.
Я травинкою, квіткою стала,
Може, стала якимось корінням.

Я спитаюся – як мені жити,
І де доля моя в цьому світі?
І розкаже мені правду вітер,
Заспокоять тінистії віти.

Я осиці віддам те погане,
Що порушило душу і тіло.
Біля дуба старого я стану,
Обійму і скажу, що хотіла.

А він скаже, що ти – моя доля.
І він сили ввіллє в мої жили.
Йду до тебе, бо це – моя воля,
Щоб до серця тебе прихилити.

ОСІНЬ НА ВОЛОДИМИРСЬКІЙ ГІРЦІ

Пада лист, пада жовтий, червоний,
Золотий на бруківку йде сніг.
Я беру листя те у долоні,
Розсипаю навкруг, ніби сміх.

Листя з шурхотом ноги вкриває,
Павутина під вітром бринить.
Чуєш? – Осінь сонети співає.
Затамуй же свій подих на мить.

Скам’янів мовчазний Володимир
На високій горі над Дніпром,
І жалкує, що ластівка в вирій
Полетіла, змахнувши крилом.

Буде ждати він мовчки, терпляче
Знов весну, як чека вже віки.
Тиша. Зрідка лиш чайка заплаче.
Плине в зиму могутність ріки.

пишу тобi листа
Мабуть це вже в останє
У ньому я розкрила
Момент того прощання

Листа тобі пишу
В душі лишився спомин
Одне лише скажу
То все,кінець,і годі

Пишу тобі листа
Собі кажу забуду
Я впевнена в собі
І плакати не буду...

Прощай...Я крикну сміло
Сльозинки не зроню
Все що було,полишу
І вільно я піду...

Мамо, я знаю що писала не для тебе,
Я знаю що писала не про тебе
Та серце мучиться від болю,
Бо Господа давно я молю
Пробачення за всі слова,
За всі образи... Я лиха!
Неможу я сказать тобі,
А все ж точніше попросити
Прощення в тебе хочу я:
За те, що не давала жити,
За те, що по-ночам гуляла.
А ти собі переживала.
Про мене думала щоночі
О, думки мої дівочі..!
Куди ж ви серце завели?
Пробач ,ріднесенька, мене!!!
Пробач за все, люблю тебе !!!

Ти стояла задумана скромна
Жовте листя тримала в руці
Ти кричала хоч була безмовна
І багрянець блукав по щоці

Вітер пестив русяве волосся
Вибиваючи з очей сльозу
Ти благала чи то так здалося
я без тебе уже не живу

Нашим долям судилось зійтися
У безумстві безглузих віків
Де ти зараз прошу відгукнися
А я знову кудись полетів

Ти стояла замріявши погляд
Все гляділа кудись в далечінь
Ти думками поринула в спогад
Де від мене залишилась тінь

Настає новий рік
Падають сніжинки
Ми не можем відійти
П’яні від ялинки.

Дід мороз упав у сніг
Морда посиніла,
а снігурка не пойме
Де найти дибіла.

Душа кожного із нас
Св’ята захотіла
Хтось пустив у верх салюта
Йолочка згоріла!

Дочекались ми Весни
І сніги розтали
Красру шубу мертвяка
Без проблем впізнали!!!