Коли настануть тихі вечори
І стануть невблаганними обійми…
Йому нічого ти не говори,
А повертайся у далекі мрії….
Коли шатром покриє землю ніч
І ніжності та ласкам меж не буде…
Ти лиш вірша не згадуй з Sunny Beach*,
Щоб не було людського пересуду…
Коли під ранок сонечко зійде
І пеститиме лагідним промінням…
Ти не кажи йому, що все пройде,-
Бо я здригнусь-скорбітиме сумління…
Я знаю: він за все тебе простить;
Накриє сон блаженством ніжна хвиля…
І лише я вдивлятимусь в блакить
Й сміятимусь від болю і … безсилля…
Sunny Beach*-Санни Бич–Солнечный Берег.
Втомилась чорна ніч від зорепаду,
Від кришталевих в небі діадем...
Хтось трепетно запалює лампаду,
Вдихає терпкий запах хризантем…
П’янить повітря запах матіоли,
Співають коноплянки* де-не-де…
Проснулась ти і знаєш, що ніколи
Він до будинку твого не прийде…
Ти й досі відчуваєш щем розлуки,
Хоча – із ним вас вічність розділя…
Він так любив твої ласкаві руки
І … акапеллу твого « Скрипаля… »
Як жити в світі? Що робити далі?
Де знайде Долю втомлена Краса ???
Щось жайвори виспівують зухвалі
Й росою плачуть сиві небеса…
Журливий сум кричить, що він ніколи
В домівку з піднебесся не прийде…
П’янить нещадно запах матіоли
І вітер листя розкида руде…
Коноплянка* - співочий птах родини в'юркових
Вона стояла у притворі храму...
Вона стояла у притворі храму,
Молилась… мерехтів Іконостас
Ще зранку відчинив послушник браму,-
По церкві плив дяка тривожний бас…
Блаженний – хто від нині і до віку –
Не зачерствів , хто крил не опалив…
Хто людям грішним ще із споконвіку
Любов в своєму серці запалив…
Любов до Бога і до своїх ближніх…
Душа ридала , не могла мовчать.
Над амовоном Дух літав Всевишній
І над Престолом – в сяйві Благодать…
Засмучена душа скорбіла бідна,
Благала сердобольна у святих :
За сина, за cестер, за своїх рідних;
А ще – за нього… Ні !!! …. А ще – за Них..
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Ще зранку відчинив послушник браму…
По церкві плив дяка тривожний глас.
Вона молилась у притворі храму:
В огні свічок палав Іконостас…
Кам.- Подільський , 02/08/2012.
Юрій Цюрик
Сон ( фентезі )
Травнева спека навіває сон…
Я п’ю холодну кришталеву воду,
Яка несе приємну насолоду
І щось шепочу милій в унісон…
Хто юним був, той знає : навесні
Такі солодкі ласки у Морфея…
Мене лоскоче сіроока Фея
І ніжно так цілує увісні…
Від радості мене кидає в жар..
Я в забутті.. я без вина хмелію…
Від поцілунків ніжних наче млію…
Замружив очі весняний пожар…
Я ніжно щось шепочу в унісон.
Дивлюсь на Твою неземную вроду
І п’ю джерельну прохолодну воду…
Травнева спека розганяє Сон…
Травень 2012
Ти на роботу йдеш поблизу школи,
Я чую кроки тихої ходи…
Жовтаве листя падає повз поли
У озерцята талої води…
Можливо, то літають чиїсь душі…
Можливо, відлетівши в небуття,
Вони, немов метелики заснувші,
Крилом задіти хочуть тінь життя…
І лащаться до наших рук невміло,
І пестяться біля тендітних ніг…
Замріяно з учора прилетіли
На перехрестя нинішніх доріг…
Щоб знов відчути сонячні бажання,
Щоб висловити свої почуття ;
Несамовито кружаться в мовчанні
З любов’ю до колишнього життя…
- - - - - - - - - - - - - - - - -
Жовтаве листя падає повз поли
У озерцята талої води…
Ти лиш ніколи, чуєш, лиш ніколи
По листю тому, мила, не ходи…
2012 р.
Вмиває ноги ранішня роса…
Вмиває ноги ранішня роса…
Смієшся Ти, збираючи малину.
Ласкає сонце сині небеса
Й Валдай ковтає – ненажера – слину…
Ідилія… блажества дивний цвіт;
І п’янко пахне скошена травичка…
Лиш не муркоче біля ганку кіт,
Вдивляючись у Твоє ніжне личко…
Липневий ранок… літня благодать…
Пташки щебечуть щось в Твоє віконце…
І лиш мені ніколи не пізнать
З я кого боку в домі сходить сонце…
03.07.2012
Доріану Грею присвячується.
Красою був наділений Ти
і не мало серце покою,
що зробити, щоб її зберегти
на яву, для неї, для любові.
Молитву промовив Ти кляту
і не знавши що наробив
своє серце Ти втратив
і душу навіки згубив.
Тій красі дивувався кожен-
хтось заздрив, а інший гнобив
і сам перебравши насолоди
Ти хотів відректись назавжди.
В пориві злості і образ
Ти ніж узяв отруйний
і в тихий та нічний час
прспав усі ці муки...
О лицарю незвіданих доріг!
Під яким стягом став ти мандрувати,
Під чиїм дахом став ти ночувати,
Що навіть сонце клониться до твоїх ніг?!
Скажи куди тепер свій держиш шлях
Через знемогу,біль,поневіряння?
Які тобою знов керують сподівання,
І дощ який с тобою ходить по дахах?
Тобі кричали: "Годі,зупинись"
"Чи не стомився, хочеш відпочити?"
А ти ішов не боючись грози і вітру,
Палкого сонця й бурь не боючись.
Що ти з собою взяв в дорогу,
Чи легким видався тобі цей шлях?
Чи ти хапаєш своє щастя по верхах,
А чи отримав сповна,до знемоги