Чому життя таке болюче,
Коли так хочеться тепла?,
Коли здається що все маєш,
А разом стим ніщо нема...
Чому ми хочемо кохати?!
Навіщо любимо,защо?
Чому віддавше сердце,й душу,
ми знов отримуєм ніщо???
?Сьогодні для тебе я та,
що вже стала чужою.
Сьогодні я та, що не хоче
вже бути з тобою.
Сьогодні я та, що приховує
в серці образу.
Я та, що кохала й тепер
відчуває відразу.
Сьогодні ти той, кого просто
кохала колись.
Сьогодні ти той, кому вже
не крикну "Вернись!"
Сьогодні я та, що не прагне
твоєї любові.
Ми крутимось в світі, неначе
у замкнутім колі.
Сьогодні ми ті, що не можуть
кохати безтями.
Сьогодні ми різні, й ніколи
не будемо разом.
Завтра наступить, і теж воно
стане сьогодні.
Та спільним "сьогодні" не стане воно
вже ніколи.
А пам'ять моя- картини
у вирі малює.
Та твоє "сьогодні" тепер
мене не хвилює.
?Воно залишило болісний слід
у житті.
Кохала тебе, та вибач тепер,
ми чужі... ?
15 вересня 2011 рік Rockвишенька
Олічка Панькевич
Дорога в нікуди,
Яка веде в даль.
Ідуть по ній люди.
В їх душах печаль.
Голови схилені,
Ніби у сні.
Люди знесилені,
Похмурі й сумні.
Що то за люди,
І дивна дорога?
Дорога в нікуди,
А люди, то спогад.
ПІСНЯ ПРО СМУТОК
Звідкись сутінки смуток збирають
І складають у постіль доволі.
Він як пух тополиний, злітає
Та засліплює очі до болю.
І защемлює змучену душу,
І знесилює руки і волю.
В ніч зі смутком іти чомусь мушу,
Так тягне і веде за собою.
І немає ні ночі, ні днини,
Щоб не спала зі смутком, не їла,
Щоб не мала на серці провини:
- Не сказала чи недолюбила...
Знову вітер шугає в хмаринах
І гасає в калюжах глибоких.
Дощові розмітаю краплини
І запитую себе: - Допоки?
Та допоки лягатиме смуток
В моє ліжко, на сонні повіки?
Хочу смуток згубити, забути,
Залишитись без нього навіки.
Хай би сонце в душі гріло знову,
Промінцями би сяяли очі.
Хай би слухала зоряну мову
В прохолодні чаруючі ночі.
Хай як смуток – то легкий, прозорий.
Хай як сум – то лише на хвилину.
Хай приходять сумління докори,
То ж потроху, а не без зупину.
ВІДІЙДИ
Відійди. Відійди й не приходь,
Не принось мені зло і турботи.
То тобі, може, лише здалось,
Що нема мені більше роботи,
Ніж втрачать, ніж втрачати свій час
На кружляння по твоїй орбіті.
А я ж бачила нас, тільки нас,
Нас удвох у прекрасному світі.
Я з тобою була скрізь. Завжди.
Я натхненням була твоїм, тінню.
А тепер ти від мене іди.
Буду вільною. Будеш ти вільним.
Як багато років вже пройшло,
Сивиною покрилися скроні.
Я не знаю, чи щастя було,
Чи тримала його у долонях?
Ніби поряд ти, ніби й нема.
Чи ти, може, мене й не помітив?
Я змирилась. Бо все то – дарма.
Я стомилась бездарно так жити.
Ти підеш. То іди й не приходь.
Я стомилась від щастя такого.
Чи ж то щастя – самотність удвох?
Тяжко. Сумно і тяжко від нього.
БІЛИЙ вірш. ЛЮТИЙ.
Десь у Венесуелі –
Дім на вершині скелі.
А десь у Боготі
Хтось їсти захотів.
А ти, мабуть, вночі
Звалився із печі,
Бо вранці сповістив –
Мене ти розлюбив!
Ото мені ізрання
Щасливе привітання!
Ти не іди сюди,
Щоб не було біди.
Прощення не проси
І квітів не неси.
Та ти тоді мені
Признався у вині,
Зробив важливу річ –
Та ж розтопив нам піч.
Отак серед зими
І помирились ми.
ФІОЛЕТОВИЙ вірш. ГРУДЕНЬ,
Бушує вітер, розганяє хмари,
І яблуні шепочуть уві сні.
Не спиться. Тихо. Спогадів примари
Являються некликані мені.
А спогади приходять, хоч не хочеш.
Багато їх, як крапель у дощі.
І тихо випливає перед очі
Твій образ з глибини душі.
Ті очі дивні, кольору фіалки,
Забрали спокій, відібрали сон.
І знову зорі з ночі й до світанку
Я споглядаю зі сумних вікон.
СІРИЙ вірш. ЛИСТОПАД.
Як пережить осінній смуток,
Оцей нестерпний листопад?
О, сірий цей зими здобуток –
Оголені дерева в ряд.
Вони, похнюплені, застиглі,
Стоять вздовж сірого шляху.
Похмуре небо дощик сипле
В спокійну змерзлую ріку.
Горобчик сірий, сизий голуб
Шукають рештки насінин.
І сірий вітер стиха стогне
Серед скуйовджених хмарин.
Якийсь художник в шапці сірій
Малює пензлем сірий день.
Він на палітрі фарбу білу
Змішав із чорною лишень