Дотла згоріла твоя облюблена шкіра
Пояс горло стиснув в обіймах
Ти не плачеш, не кричиш
На це нема ні причин, ні відповідей, ні порятунку
Ти родився з призначенням вмерти
За добре слово, за примружений погляд,
Погляд, крізь столліття, хвилини
Голови, душі, сердця, замкнені очі
Двері, вікна, стіни, скляний келех
Недопитого вина, чи кампоту,
Чи крові Господньої, чи сліз Іуди
За крихти зі столу, за програний бій,
Не почату війну, незакінчений мир,
Не прощений гріх, не відпущений борг,
Кредит, іпотеку, квартиру, машину
За слизькі перила мосту, за відкрите горище
За халявну петлю і мило
Пройдений шлях. Не пройдений рівень.
Ні болю. Ні крику. Лиш обвуглена шкіра
Інквізиція
Я підсяду на важкі наркотики
Я підсяду на важкі наркотики
Руки забю кривими мастями
Тепер ти бачиш, що не варто підходити
Тепер я не залишаю нам шансів
Розвернеш мене, ще раз і знову у омут
Так ніжно і легко з головою мене зануриш
Я дихать не можу. Але не рухаюсь.
Боюсь злякать твої руки.
Ця біль неймовірна. Я нею живу
Тепер без неї не існує нічого
Як ракова пухлина дала метастази
У всі мої органи. Спотворила душу.
І знову, і знову калічу обох нас
Лиш так я можу тепер щось відчути.
Твій біль дарує здатність бачити
Твоя посмішка випалює очі
З.В.
Батьки
Батьки -таке маленьке слово,
а скільки в ньому ніжності й тепла.
Коли в дитини сльози й смуток,
вони дають нам два крила.
День за днем стаємо старші,
і появляється своє життя.
Та батьків не забуваєм,
бо вони -опора ця.
В нас появляються проблеми,
які охоплюють життя.
Але й щастя огортає,
про яке чує вся сім’я.
Пошану батькам я складаю,
за терпіння та їхню любов.
За недоспані ночі зі мною,
За найщиріше в світі тепло...
Батько
Є в батька заповідь одна:
Творить добро, в душі з любов’ю жити,
Щоб поважали рідні діти…
Та не судилось – все дарма…
Роки летять, і батька скроні
Давно накрила сивини вуаль,
В думках своїх немов в полоні,
Зажурено вдивляється у даль.
А спогади все не дають спокою,
Перед очима прожите життя,
Змахне сльозу з щоки рукою
Нема в минуле вороття.
Такого поворота долі
Від своїх рідних не чекав,
Просив у сина і у доні,
Аби ніхто про це не знав…
І небо плакало від болю,
Благало, тільки не спішіть,
Він буде там в страшній неволі,
Йому нема для кого жить…
Пізно вночі, прийнявши ліки
Розгублено спитав дітей:
«Ви везете мене у дім «каліки»?»
І серце виривалося з грудей...
Залишив він свою домівку,
Бо вже не сила працювать,
Отримав від дітей листівку,
«Нема за що вас годувать...»
Вже рік минув, про нього всі забули…
Лише у спогадах його лишився слід
Про те життя давно минуле
Даремно витрачених літ.
Згадає, як маленька доня
Так сильно тата обійма,
Торкається його долоні,
Шукає ніжності й тепла.
Як серце б’ється без упину
Від радості що тато є,
Він скаже у важку хвилину:
«Я поряд, серденько моє.»
Згадає, як з маленьким сином
Ловили рибу у ставку,
Ходили разом по малину,
Збирали яблука в садку..
Життю радів він разом з ними
Допомагав чим тільки міг,
Для них у праці без упину
Своє здоров’я не беріг.
Та старість ноги підкосила,
І все змінилося у мить,
Дочка із хати попросила
«Нема вам більш тут що робить…»
І син його не помічає
Не хоче з батьком розмовлять,
Терпіння він уже не має
За хворим дідом доглядать.
Згадав, і тихо похилився
На старий ганок під вікном,
В серцях у небо помолився,
Заснув назавжди вічним сном.
І на могилі розквітають квіти,
Садок зацвів - то батькова краса,
Пройшли літа і вже старенькі діти
За нього моляться у небеса.
Україна-моя Батьківщина!
Україна- моя Батьківщина!
Я тут народилась і живу.
Це тут я вперше усміхнулась
Й подалі з мрією піду.
Це тут я вперше полюбила
Та зрозуміла, що таке життя.
Бо мама мене завжди вчила,
Не здаватись та йти до свого майбуття!
Я в Україні вперше заспівала
Та зрозуміла, що таке талант.
Та без родини я б цього не мала,
Саме від них прийшов цей незрівняний дар.
Я вдячна Богу за його щедроти,
За те, що він зі мною й у біді.
Колись,на жаль, були у мене сльози,
А тепер- промінчик щастя в мене на душі!!!
Лист до Маргарити
Для нього немає покарання в Корані, а твій відчай не опише Біблія,
Цю історію знають лиш двоє осіб
І сміливість на боці од тіла босих,
Бо справи там кепські, пам'ятаєте розмови з вином, гіркість, та майстерність місії,
Проблеми котяться... Почуття не здаються... Живіт зводить, як кислота в соромі,
Що жалиться, кусає, і болем димить,
Ти ж бачила у нього, що гордість на мить
Тьмяніла, чорніла, динамітом зривалась, немов доля та й стукає босими
Ногами, тебе не ґвалтувала собою, це він змусив, щоб у тебе в почесті
Не зникала та гіркість, той відчай з лиця,
Що в останній дилемі вбиває бійця,
Та правда... Не кажи: «Пам'ятаєш», бо вітер його зникне, а чи знаєш, що можеш ти?
Напевно, все ж треба відчувати... проблеми... Як жаль, правда, що не тілом... долею,
Чи то розум тьмяніє у тебе, дитя,
Ґвалтує душевно, мовчання... Виття...
Не кажи, що з болем понукаєш і серце, дитя, відчай — то ридання хвилею,
І хвиля велика, як цунамі японське... З вином візьме в алкогольне, як матриця,
Ти бігала від нього, скажено у дим,
А від правди тікати, то більше між тим,
Ніж тужно вдихати цей болючий і дивний вогонь, вітер не вщухає, вжалишся,
І будеш у плачі згадувати, що доля сидить, каже, де не варто з гордістю
Заграватись... Бо тіло гаряче — вогонь,
Ти не бійся, тримають... У теплих долонь...
Для нього та й знайдуть покарання в Корані, а твій відчай із тим болем скориться...
Файна Торрі
Я ніби осліпла...
Не бачу нічого... Я ніби осліпла думками сумними,
Немає тут горя, немає тут болі,
Немає тут щастя чи тої любові,
І ночі короткі, це сильно, я знаю, йду разом із ними,
Де промінь яскравий щоранку зі мною, зі мною і досить,
Буває ще вітер та квітка червона
Збирає думки ці до ніжного лона,
Йду разом із ними, де щастя — метелик, і мостик,
Що прийме у гості з думками моїми останню надію,
І буде проміння яскраве, напевно,
Я вірю, що радість десь поруч під небом,
Шляхи ці тернисті... Я бачу, як зорі щоночі до мрії
Летять, і щоразу прибудуть до мене в дорогу,
Коли все даремно, де холод пропащий,
Освітять стежини, де вихід найкращий,
Я піду із ними шукати ту радість, писати по зову
Ті вірші, ті книги — романи бездарні, де сором зі мною,
Слова ці, як краплі гуляють по світу,
Дощами спускають на молодь невдіту,
Я бачу, як вітер гукає до себе, гукає з собою...
Порятунок
Більшість людей лише лицеміри,
Ніколи не чули мелодію золотої ліри.
Увесь цей світ просочили гниллю,
Кожен проклятий сантиметр, кожну милю.
День у день прокидаєшся із цими думками,
І щоб урятуватись крошиш зелені грами.
Тобі гидко навіть по вулиці пройтись,
Не те щоб із кимось пересіктись.
Ти спокійно у магнітолу ставиш касету,
Слухаєш класику, забиваєш стаф у сигарету.
Сідаєш у крісло і робиш тяжку,
Іншою рукою тримшся за пряжку.
Спокійно видихаєш солодкий дим,
Пофіг на світ"Чорт з ним".
Не збираєшся нікого бачити і чути,
Намагаєшся усі свої проблеми забути.
Ти дивуєшся як швидко тікає час,
Тобі не скажуть, Це все для нас!
І ось тебе люто накрило,
Під ніс собі бурмочеш: Оце накурило
А як по іншому рятуватися від цього світу,
Звідси ти не втічеш за орбіту.