Вірші - Життя

Как хорошо, что некого винить

"Как хорошо, что некого винить,
Как хорошо, что ты никем не связан,
Как хорошо, что до смерти любить
Тебя никто на свете не обязан."

Так само сам у натовпі пливу,
Ніхто мене не чує і не бачить.
Ще не сміюся, та уже й не плачу.
Іще живу, та наче й не живу.

Давно проплив свої “півсотні три”.
Багато? Мало? Тільки знає небо.
Та грізний голос промовля згори,
Що сво'ю ниву доорати треба.

Ця оранка, засів, усходи, цвіт,
Онде на обрії з’являються обжинки,
А дні народження (як за півсотню літ)
Щось дуже вже нагадують поминки…

Немає тОму краю і кінця,
Тихіша пісня, запалу не стало.
Багато ласих слави і вінця,
А хрест свій нести, то охочих мало.

Немає діла, де багато слів.
Не треба й крику, бо захрипне голос.
Я ж може хоч дітей своїх зігрів,
А може й ні, лиш витрусився колос.

Так само сам у натовпі один.
Як упаду -- ніщо не допоможе.
А жити ж скільки років? Чи годин?
Для чого? Як? -- Все ні на що не схоже.

Так само сам у натовпі іду.
Не бачу світла, голосу не чую.
Хоч би сказали: «Хепі бьоздей тУю!»*
Або спитали: «Хау ду ю ду?».**

"Как хорошо, что некого винить,
Как хорошо, что ты никем не связан,
Как хорошо, что до смерти любить,
Тебя никто на свете не обязан."***

03.07.99 р.

* С Днём рождения! (Happy Birthday to you!) англ.
** Как дела? (How do you do?) англ.
*** Русский текст И. Бродского.

Зупинись

Я зустрів сам себе: ось хлопчина веселий, співучий.
Він – це я. Чи не я? Від питань забриніла душа,
Спогад враз задзвенів, як струна, звук печальний, тягучий…
Може в хлопця спитать, чи не треба – він так поспіша?
Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий,
І дозволь у тобі давній спогад про себе впізнать.
Ти такий молодий і нітрохи на мене не схожий –
Дуже важко себе через стільки років пригадать.
Ми жили і росли, і співали, і небо всміхалось,
Квіти пахли, цвіли, і до наших тягнулись долонь,
І не плакали ми, а раділи – що сталось, те сталось,
І плекала весна у серцях нам любові вогонь.
Як давно це було! Так давно, наче й зовсім на було!
Листя жовте згребли і спалили – розвіявся дим,
Попіл голову вкрив. І не зчувсь, як життя промайнуло.
Вже на серці зима. Невідомо те все молодим.
Перехожий спинивсь і запитливо дивиться в очі.
Чи знайдуться слова, щоб усе пояснити йому?
Чи помовчати мить? Зрозуміє, як дуже захоче,
Він – такий же, як я, тільки років із тридцять тому.
Він живе і росте, і співа – молодий та пригожий,
І вітають його квіти подихом ніжно-п’янким.
Та життя пробіжить, скоро стане на мене він схожий –
Листя жовте згребуть і підпалять, розвіється дим.
Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий.
Зупинись!
Хоч на мить!

Дві душі


Давай гулятимемо разом, у золотому падолисті.
Та помилуємось калиною в осінньому намисті.
Повіє вітер легкою журбою.
А ми гуляти будемо за руки взявшись з тобою.

Пожовкле листя під ногами шелестіло.
Журливу повість розповіло..
Про дві душі, їм разом бути не судилось.
Та йти до мрії не втомились.


Ці дві душі співали у неволі.
І проявляли почуття на противагу долі.
На самоті цінується хвилина кожна.
Жаданні зустрічі наперекір « не можна».

І ніжні погляди на перекір «не треба».
Почути голос – це вже потреба.
Шматочками щастя збирають,
Коли бачаться і розмовляють.

Так тихо листя шепотіло.
Який кінець? – не відповіло.
А ми мовчали, не знаючи як діяти.
Змінить історію чи далі мріяти…

Веселка
Усе на світі має барви,
Як кожна радуги дуга,
А ми живем й не помічаєм
Ці веселкові кольора.

Ми день за днем кудись спішим,
Не помічаючи навколо
Природи ніжний тихий дзвін,
Нам якось байдуже до всього...

Не помічаємо людей,
Які щось хочуть нам сказати.
Ми бачим тільки ніч та день
І радість можем лиш вдавати.

Ми забуваємо слова.
Слова – ці щирі обіцянки!
Ми навіть хочем бути кимсь,
А треба бути просто справжнім.

Весь світ втрачає кольори,
А людям байдуже до цього.
Ви в повсякденній метушні
Не бачите всього живого!

Ще нам не пізно все змінить.
Ще нам не пізно! Схаменіться!
Робіть як серце вам велить
Робіть – і кольори вернуться!

Шабас Михайло (2012)

Мить

Примарний світ вирує і гримить,
Плека свою неправду і неволю.
Лиш є у нім одна-єдина мить –
Її впізнавши, ти пізнаєш долю.

Це мить поміж майбутнім і минулим.
Збагнути важко розумом заснулим:
Оце ж і є найважливіша мить!
Це – зараз, тут – життя, і в ньому треба жить!

Не тримай в собі образи..
А пускай на волю їх!
Як голуб в клітці не тримає
В собі пташиний той політ..
Він пам'ятає звідки родом!
Він знає,хто такий він є!
Так само ти,ділися болем..
Бо стане гірко на усе!...

****
Не склалося писать,
Як був вогонь гарячим.
А зараз охолов
І погустішав дим,
І з яблунь цвіт зійшов,
І став я майже зрячим.
Та як не мрій,
Не станеш молодим.

Життя прожив -- ніяк,
Та не картаю долю.
Не легшає від сліз,
Даремне каяття...
Хто легко вгору ліз
Без сумніву і болю,
Той ще до смерті вмре
В болоті забуття.

Навряд життя колись та й поверне
Ті розмаїті щастя візерунки…
Де хвилі моря пестили мене,
Немов твої ласкаві поцілунки…

Я ніс тебе в чуттєвий океан...
Сором'язливу юну ніжну бранку…
Ласкаво обіймав тендітний стан,
Прекрасний, наче море спозаранку.

Безумна ніч... Крутилась голова
Від безсоромних ніжних поцілунків…
А ти руками вічність обвила
Й вустами малювала візерунки…

Навряд життя нам знову поверне
Ті ніжні сни в ранковому тумані…
Де хвилі ніжно пестили мене
І цілували, наче ти… в останнє…