Добігла до кінця моя чарівна казка,
В якій було усе - надія і печаль.
І серця біль стиска холодна дійсність маски
Безжально постає реальністю прощань.
Я вдячний Вам за все. В цю непросту хвилину
Лиш хочу побажать усіх Вам благ земних,
Зігріється душа, коли до вас прилину
У мріях чи вві сні - простіть мене за них.
Простіть і не судіть, бо вражений красою
І сам не розберу, коли скінчився лік
Тим ранкам, що зійшли, оплакані росою,
Й що не забуду я, повірте, їх довік.
Та мить скінчилась ця - і завешилась казка,
Є дійсність, а вона далека від казок.
Я відїжджаю вдаль - життя зриває маску
Крізь втати біль у світ роблю непевний крок.
Я ні від кого не чекаю вже дзвінків
І повідомлень з особливим змістом.
Нарешті у душі моїй спокій
І я живу, милуюсь падолистом.
І кожен день приносить щось своє,
То радості, то сум, то хвилювання.
Я зрозуміла – у житті цім головне
Не втратить віри у часи страждання.
Навчитися прощати всіх й за все.
Життю радіти – бо воно єдине.
Назавжди викинути з пам’яті все те,
Що заважає бути повністю щасливим.
Я у цьому житті ще до вчора був найщасливішим;
Cвітла мрія летіла задумливо на журавлях…
Та з вчорашнього дня охолов я і став ще мудрішим,
Бо тебе не зберіг, загубив у безкрайніх світах…
Я ще вчора літав, мчав з вітрами в замріяну весну;
Задивлявся замріяно в неба прозору блакить…
А сьогодні з журбою дивлюсь в далечінь піднебесну,
І у серці так гірко і боляче смуток щемить…
Я тобі не приніс ні жаданого щастя, ні долі…
Ні солодких та ніжних моментів в твоєму житті.
І журливо сумують в ярах сивочолі тополі,
І чубами трясуть в гордовитій своїй самоті…
Юрій Цюрик
Сторінки минулого, книга відкривається
І у кожного ця книга є своя.
Біль чи посмішка душі торкаються,
Бо ця книга - спогади життя.
Сторінка за сторінкою, ми перегортаємо,
І знову у дитинстві, де мамина рука.
Тай смуток є й образи, але не перепишеш.
Бо в книзі цій нема чорновика...
А весни посміхаються, кличуть, озиваються
Ніжним щемом в серці почуття.
А може жаль, бо юність вже не вернеться
Є тільки книга - спогади життя...
Юлия Андрусяк
Життя за ґратами
Ти чуєш слова, що так голосно линуть,
Ти дивишся в небо де пташки летять,
Ти мрієш, ти можеш, ти хочеш, говориш,
Здається, що ось воно щастя в руках.
Так щиро прохання твоє дзвоном б’є,
Поглянь країна моя я служу тобі вірно,
Але вже набридло, тут все однотипне,
Нам треба змінити погляд людей.
Пусти мене в іншу, щось вивчити нове,
І я обіцяю тобі, тут засяє все знову,
Дивись медицина,освіта, кар’єра, наука,
Ти дай лиш нагоду ногою ступнути.
Бо як так можливо, ніби вільні ми люди,
А далі цих стін, не пускають нікуди,
Працюй на заводі, живи в сірих буднях,
Помри, похоронять, а потім забудуть.
Дивлюсь журливо в небо голубе...
Дивлюсь журливо в небо голубе:
Розлука й біль, чи вічний сум спокути ?!...
Я так боюся втратити тебе…
Хоча й разом довіку нам не бути…
7.05.2014
Нас тягне в мегаполіси-міста...
Нас тягне в мегаполіси-міста;
Життя стає цікавою мандрівкою…
Обпалюємо пристрастю вуста;
Дівча стає розбещеною дівкою…
Хлопчина – безсоромним юнаком;
Перед очима пробігають профілі…
Та десь у горлі застрягає ком
Від ницості такої філософії…
Та все ж ми вириваємось в міста;
Крокуємо ажурною бруківкою…
Й кричить душа крізь стиснуті вуста,
Коли дівча стає брудною дівкою…
Усе пройшло, як сон під ранок закінчився ,
Ти вийшов десь, у полі на кінці.
О мрію дуже ,щоб вернутися в дитинство.
Но часом там дороги вже нема
Уже немов в душі усе зима.
Не гріє сонце ,не тішать співи соловя.
І люди стали ніби, щось черствіші
Таке життя, життя на білім світі.
Роки пройшли, немов відпав цвіт із калини.
Чи плачиш, чи кричиш усе дарма.
Ти сяди в куточку і згадай дитинство.
Життя одне, а значить не дарма.!