Дівчинка Осінь жбурляє в обличчя мені...
Дівчинка Осінь жбурляє в обличчя мені
Листя, опале з гілок, золотисто-багряне…
Мовчки дерева стоять в листопадному сні;
Вітер куйовдить волосся твоє неслухняне…
Безповоротно стежина веде до зими…
В цьому житті ми чимало на все оглядались…
Більше навряд чи з тобою побачимось ми;
Адже і так досить часто у снах зустрічались…
Ти збережи мою ніжну безмежну Любов…
І не картай за гріхи свою втомлену душу…
Я відчуватиму ніжність твоїх молитов
Й більше ніколи канон почуттів не порушу…
Жовті дерева стоять в дивовижному сні;
Вітер куйовдить волосся сухими перстами…
Дівчинка Осінь щось тихо шепоче мені,
Наче востаннє лоскоче твоїми вустами…
Юрій Цюрик
Така весна...
Було це ранньою весною...
Коли природа знову ожила.
Занурившись у щастя з головою,
Я наче квітка-вперше розцвіла.
Відчула світ – надмірно, надчуттєво,
Я йшла вперед неспинно, як могла.
Зустрівшись поглядом хвилинним та миттєвим
Призупинилась. А ось і ти, я тебе знайшла!
І ця весна була такою вперше,
А інші пори року не рівнялись їй.
З її теплом зайшло щось нове в серце
І я дозволила собі, сказати слово «Мій».
Ти моя радість і моя тривога,
Але тепер ти «Мій» на все життя.
Ми ніби різні, та в нас одна дорога,
Одна любов, в одне серцебиття.
Коли прийшла весна
напоєна цвітучим ароматом,
веселим щебетом пташок,
яскравим сонцем оповита
то стрепенулась я,
підняла голову до сонця, всміхнулася
і легкою, веселою ходою
пішла дивитися дива.
А диво скрізь:
промінчик сонця блиснув над водою-
і ожила ріка
роси краплина покотилась по травинці-
ожив весь луг
вітрець веселий колихнув деревце-
і зашумів весь ліс
у мами на руках всміхнулася дитина-
і задзвенів весь світ...
Як гарно жити, дітей ростити,
любов пізнати
і не спіткнутись, не упасти,
додолу очі не опустити
Весь світ любити
і жити, жити, жити...
Олена Олена
Зимова дрімота
Шепоче вітер за вікном, заколихуючи свідомість
крізь мрії повільно линуть думи
дивний спокій на душі, і бажаний сон вже близько
ще мить і все вже буде дрібне й байдуже
проте вже на самому краю, сестри чути милий голос
милий брате я люблю тебе , і за щемить відразу в носі
а в горлі стане ком, журба полонить груди
на очі спуститься волога пилина
Боже, як тяжко жити без любимої людини
без рідної другої половини що дише в унісон з тобою
під кінець пробіжить по щоці сльоза
і розум нарешті в глибокий сон порина.
(Мрійник)
Місяць тане у твоїх очах,
А зірки намистом осипаються додолу.
Як розчиняюся у нас,то гине страх
І,мов обпечене,зникає горе…
Лечу на білосніжних крилах—
Ти не обрізуй їх,будь ласка,
Любов’ю ніч життя накрила,
Любов як сон,а сон—неначе казка…
І сниться знов: з тобою йду я до вінця,
Й троянди,вплетені у коси,
А за спиною тінню ходить без кінця
До неможливості красива осінь…
Oksana Matsenka
Небо
Я не хочу у постіль каву,
Зірок з неба мені не треба.
Я лиш хочу торкнутися хмарки,
Посміхнутися синьому небу.
Я навчилася вірити в чари,
Що природа мені віддала.
Та поринула в легкістні хмари,
Я на крилах, як вітер була.
Я як човник в небесних просторах,
На якому лечу, як комета.
Тут видніються величні гори,
Це все мрія моєї планети.
Я не хочу зовсім нічого,
Та лиш маю велику надію.
На небесний крихітний човен
Та дитячу пристрасну мрію.
Ольга Олтаржевская
Вірш про Весну
Весною пташка прилетіла
Торкнулась крайчиком крила
Тепліше сонечко загріло -
Земля Воскресла - Ожила
Усе засіяла Квітками
Бруньки - наповлила Життям
Зеленим килимом прибрала
І дала Волю почуттям
Все забриніло - засміялось
Захлюпотіло - поплило
Неначе в чари - шати вбралось
Промінням - радість і тепло .
І знов не дочекаючись весни
Я відлечу у власну осінь.
Під наконечником отруйної стріли
Душа на самоті лишитись просить.
І знов проклявши своє его
Я слізно опущусь на листя.
Пожовклим воно падає із неба,
Ледь стукаюче серце прошу: "Зупинися".
І знов не зупинившись вчасно
Я поринаю в тиху самоту.
За п'ять секунд вогонь життя погасне,
Ніщо вже не освітить темноту.
І знов шукаючи промінчик світла
Я немічний впаду без сил.
Понюхаю в останнє штучні квіти,
Оселюсь в спокої, серед могил.