Світанком
Змерзлі небеса,
У рукав ховають рани,
Весь мій біль і весь мій страх,
Що миналось, я між вами,
Давніх мрій кіно,
Чорно-біло пробігає,
П'янить мов вино,
І про тебе нагадає.
Я не знав, що можна так,
Без кохання полюбити,
Я приручений твій птах,
Хоч безкрилий, хоч беликий,
Я не знав про смерть душі,
Всіх незроджених світанків,
Лиш зашаюсь між рядків,
Твоїм спогадом, Світанко.
Стихлі у полях,
Вже вітри мене чекають,
Там в моїх краях,
Доля крила розправляє,
Я піду в світи туди,
Де ніхто мене не знає,
Може ти у снах своїх,
Ще знайдеш мене, впізнаєш.
Я не знав, що можна так,
Без кохання полюбити,
Я приручений твій птах,
Хоч безкрилий, хоч беликий,
Я не знав про смерть душі,
Всіх незроджених світанків
Лиш залишусь між своїх,
Відголоском з полустанку.
Avea Dea
Мости
Безмістовні мости,
Між різних людей,
Ну хто їх проклав,
Я не маю ідей.
Спалити, зірвати,
Лиш б не пройти,
Та не виходить,
Хай як не крути.
На незримих каркасах,
Лишались дроти,
І знову...
І знову зводились мости.
А P.S доля шепоче
"іди"...
Залишилось вино
Я душу шукала,
А знаходила тіла,
Мій погляд палав,
Залишалась зола.
Знов бруд навкруги,
І не видно зірок,
Хтось повен туги,
Хтось повен думок.
Більше я не сміюсь,
Та й не плачу давно,
Сподівання пройшли,
Залишилось вино.
P.S
Розхристані очі мого почуття,
Втомились дивитись в далеке минуле,
Їм хочеться бачити лиш майбуття,
Та погляду твого, вони не забули.
Мені б тут залишитись
Мені б тут залишитись,
Спинитись не на мить,
І на ліси дивитись,
Й забути, що болить.
Із горизонтом злитись,
І знати що горить,
Не полум'я руїни,
А міста тиха мить.
А потім на світанку,
Почути трепіт крил,
То птаха з сходом сонця,
На зустріч дню летить.
Я
Загублена в заплутаному світі,
Бажаюча прожити неподібно,
Шукаюча тебе в безмежнім літі,
Тебе, єдину душу мою рідну.
Знаходячи й втрачаючи одразу,
Щаслива і нещасна одночасно,
Отримавша і ласки і образи,
Та зрозумівша, що життя прекрасне!
P.S
Невже єдиний спосіб стати щасливим в цьому житті - це зійти з розуму?
Без тебе
"А що чекає нас в кінці?"
Він спитав би в тебе,
Там, де гаснуть ліхтарі,
Де ви ціле - неокреме,
Та з приходом нових днів,
Де він дивиться до неба,
В його долонях цілий світ
Але знов, чомусь без тебе...
Треба неба
Мені так хочеться дощів,
Вони пахнуть небом,
Не те щоб ми близькі,
Та їх мені так треба.
Я зловою краплі на лиці,
І знову відчую ледве-ледве,
Як в тій прозорій висоті,
Мені так хочеться до тебе...
Не там
Я підійду до старого вікна,
І стану до неба дивитися:
"Може щось більше не там,
Або я не вмію молитися."
Скотись непрохана сльоза,
Омий усіх жалів порочність,
Всі "проти" замовчіть і "за",
Бо світу не потрібна точність
18.09.21
Подивись
Вкотре словом доторкаюся до небес,
І поглядом набираю висоту,
Я вже йду, біжу, лечу, бездумно мчусь
Я вже йду...
І тільки вітрилами - сльози вниз,
Забирають вітри у свої світи,
А думки давно закохались в вись,
Я вже небес торкаюся - подивись...
Рубікон
Так, жреб свій кладу ребром,
Не знаю я, що буде після,
Це крапка серед безліч ком,
У реченні з життям у відстань,
Куди ж хитнеться чаша долі,
Як все покладено на кон,
Коли відкрию двері нові,
І тим прийму свій рубікон.
Не завжди ясно, куди нас ведуть шляхи, майбутнє примарне, тому що воно ще не існує, минуле не зміниш, воно вже існувало і лишається мить, яка по-суті і є визначальною.
Перед мною Ти
Сьогодні я себе не впізнаю,
Ти скажеш "себе бережи"
А я? А що мені? А я і не знаю,
Куди мені далі йти?
А я? А що мені? А я і не знаю,
Навіщо перед мною Ти?
Білий біль
І розійшлись таки шляхи,
Як ти і хотів,
А знаєш?
З тих пір пройшли роки,
Та ти вперед піти не зміг.
Серед руїн, розвалин,
Серед стін безмовних,
Ти ще з того "вчора",
Шукаєш відклику в душі,
І пишеш знову й знову,
Скромне і таке німе "Привіт",
Що краще я б не знала мову,
Ніж відповідала щось тобі.
Себе питаюся "Для чого?
Давно же приспаний той світ,
І довіра моя не для нього"
Та повага до минулих днів...
Видохом примирення з собою,
Хоч з нутром на сторожі,
Я проведу цей діалог з тобою,
Хай допоможе він тобі.
Не сип на рани більше сіль,
Не живи в мені загадкою,
Ти і так уже на вік -
Білий біль із чорною ознакою.
Досвід - це колосальна сила, особливо коли він усвідомлений.
01.03.2021
Крилам
А перед нами гори-горизонт,
Безмежно вільний - він без оков,
Йому на зустріч підем разом,
За руки міцно взявшись знов.
І хай часом бувало дуже прикро,
І хай вірити ніхто не вмів,
Та сьогодні нам вже все відкрито,
Беремо курс до нових маяків.
Розправим сміло свої крила,
Так легко відірвемся від землі,
Хай ловлять мрії ті вітрила,
В польоті на хвостах вітрів.
Лелекам
В тривозі жовкли - кам'яніли,
Відліт свій літо прокурличе,
Лелечий скрик - мов зойк душі,
Пора в дорогу... Ватаг кличе.
А дорога - далека,
А дорога - тернами,
І летіти лелекам,
Над степами-морями,
І летіти подалі,
Їм від рідного дому,
В серці давлячи жалі,
В тілі чуючи втому.
А як вернулись навесні,
Лелеки ранньою порою,
Ті калини у вічносні,
Хились чорно над рікою,
А дорога - далека,
А дорога - тернами,
Ми летіли лелеками,
Над страшними вогнями,
І летіти подалі,
Нам від рідного дому,
В серці давлячи жалі,
В тілі чуючи втому.
Ти знаєш? (Завершений)
Ти знаєш, а зорі також співають,
Їх чути за великими полями,
Так по-красивому далеко,
Вони заливаються піснями,
Так по-таємному тихенько,
Що це залишиться між нами.
Ти знаєш, а море теж говорить,
Це чути в глибинах й хвилях,
Так по-красивому велично,
Вони зливаються з словами,
Так по-таємному лірично,
І це залишиться між нами.
Ти знаєш, а вітри також шепочуть,
Їх чути, десь під небесами,
Так по-красивому високо,
Вони шепочуть між містами,
Так по-таємному самотньо,
Хай це залишиться між нами.
Ти знаєш, а серцю не змовчати,
Слухай днями й ночами,
Як по-красивому рівненько,
Воно веде тебе стежками,
Як по-таємному легенько,
Що це все, що є між нами.
Як завжди, дирява пам'ять, дописала вірш і забула викласти, точніше не переписала нікуди з чорновика, який, я думала, що загубила, але ревізія дала свої результати)
Ідея цього вірша прийшла ще в 2018 р. після, того як я черговий раз перечитувала книгу "Маленький принц" - Антуана де Сент Екзюпері і там була така гарна фраза -" Якщо зорі в небі сяють, отже комусь це потрібно" І так появились перші рядки "Ти знаєш, а зорі також співають...", в той момент, я ще не знала, як краще його завершити, але з часом відповідь прийшла сама, хтось з моїх друзів каже, що цей вірш, як діалог між серцем (земним) і душою (вічним). Душа говорить " Ти знаєш, а зорі співають" на що серце " Ти знаєш, а море говорить", хтось ,що це про двох закоханих, що діляться своїми почуттями, але кінець - це вже моє звернення до кожного - слухайте серце.
Мені приснилось море
Знов мені ночами сниться море.
Перевеслих хвиль стрімкий розгін,
Всеосяжні синьо-вод простори,
Вони значно більші моїх стін
Там всіх доріг впізнавані узори,
І все про те, що тут твій дім,
Та ранок свої відкриває штори,
І так тихо пропадає він.
Меланхолія
Квіти, як пахнули квіти,
І завжди поруч ти, де вони.
Десь в обіймах вечірнього світла,
Де час, наче, хтось зупинив.
Ніби ніколи небуло так тепло,
Ти до болю знайома історія,
Та давно все затихло, затерпло,
А залишилась ти, меланхолія.
#меланхолія#лірика#пам'ять
Колискова
Чи не принесеш мені якось,
Ночі пізньої той цвіт,
На нім бажання загадаю,
Поки спить в долонях світ
Може, якось ти почуєш,
Тихий шепіт - небесний спів
Там, де зорі прошепочуть,
"Солодких, дивних тобі снів"
А ранок щастям же примчиться,
І буде мрія з ним твоя
Та, що хай тобі присниться,
Засинай, моє маля.
Присвячую кожній сім'ї і кожній дитині, ми живем в непростий час, але це "час" і він невпинний, особливо біля діток, дуже швидко вони ростуть.
А також, присвячую ці слова бажаному майбутньому.
Картина в майбутнє
Де ледве доноситься шум океана,
Де ранкове сонце над гірським хребтом,
А під ним, мегаполіс обнятий мостами,
Там теплий будинок з панорамним вікном,
Там стіни, що наскрізь пропахлись фарбами,
І близько озера з найпрозорішим дном,
Там картини в оздобленні великої рами,
Щось на тематику розбитих оков.
Присвячую майбутньому.
Мить
Хто ж ми під цим бездонним небом?
Не ангели і не демони,
Хто ж ті, хто охрестився людським родом?
Деколи закриваю очі - уявляю себе птахом,
Безіменним перелітним птахом, що на хвостах літніх вітрів облетів весь світ,
Ті крила бачили і землі охоплені війною і вогнем
І навпроти безмежнні простори житніх полів,
І глибоке синє море а за ним океани,
Бачили вони і самотньо сидячих людей, що здавалось бачили в тих безмежних просторах бездоріжжя, свою вузеньку стежику до більшого,
І тих хто танув в коротких миттях блаженства, які так хотілось ростягнути у вічність, що це здавалось єдиним справжнім бажанням в житті.
Моє око торкалось і тих хто безпомічно, та все ж з надією дивився на мій політ, хоча, можливо, вони вглядались в щось більше, в ту таємничу безкінечну блакить неба, що над мною, шукаючи в ньому майбутннє ... або кінець...або...
Ох, а молоді серця, скільки їх я бачив божевільні що, готові і у вогонь і у воду, без найменшого остраху кинути все своє єство...
Та все це лиш історії, що для світу, що для птаха, всі вони мов тіні, що вірять в дивне слово "час", от придумали ж, от молодці, треба їм сказати, що все існує тільки мить.
Камінь
Обезбарвленими почуттями, немаючи нічого,
Лиш душа свої сльози лиє над моїм життям,
Яке ж нереальне для нас розуміння простого,
Яке ж безмістовне це тонке буття,
Обірвалися струни наших вірних мостів,
на найтонших нотах звучання,
Розірвався по серцю найбезжальніший біль
І осів на душі важкістю камня.
Ти знаєш?
Ти знаєш, а зорі також співають
Їх чути за великими полями,
Так по-красивому далеко,
Вони заливаються піснями,
Так по-таємному тихенько,
Що це залишиться між нами.