Просто мені так хочеться бути там, де й ти. Так хочеться жити в тебе в полоні і бачити, як тікають від мене сни в твої долоні...
Мені так солодко од тебе. І так само боляче од тебе. І знов
незрозумілість... Чому між нами це відбувається? Я ж знаю, і іноді
здається, що одна я знаю, який ти. А ти почав забувати, що між нами
трохи більше. Більше, ніж спілкування, порозуміння, підтримка, щирість,
більше, ніж довіра. Чи, можливо, так вважаю лише я... Але ж я знаю тебе,
я бачу тебе не лише ззовні, а й зсередини. Ти інколи забуваєш, що таке
взаємність, що я теж людина, яка теж існує, відчуває, в якої теж є
почуття. Мені боляче од цього.
Не роби так, будь ласка. Ти
розкрив мою душу, ти навчив мене жити сьогодні, насолоджуватись
хвилинами та кожною миттю. То ж тепер не забирай в мене цього. Адже я
відчуваю більше... ніж маю відчувати. Це вже не гра, це тепер - частина
мого життя, частина мене. І боюся навіть уявити, що колись я мушу
лишитись цього.
Будь ласка, не змушуй мене розчаровуватись,
бо мені також буває боляче. І я не хочу болю од тебе. Ти зараз - світло
в моєму вікні, будь ласка, не гаси його. Я так боюся темряви...
Не треба вірити словам,
Тоді не доведеться ні на що чекати
І тоді не прийде розчарування.
Не треба брати обіцянок.
Не треба вимагати слів, яких не відчувають.
Можна слухати, але не обов'язково слухатись.
І краще робити, ніж казати, а не навпаки.
І краще сказати "то й нехай", ніж "а як же твої слова".
Дивувати вчинками, ніж невиконаними обіцянками.
Не треба роздавати обов'язки, краще дати одне право - бути собою.
Ми попрощаємось десь на початку літа
Та не проведемо разом усе життя.
Бо ти для мене будеш цілим світом,
Але не буду ним для тебе я.
Ми попрощаємось мабуть весною.
Ти не назвеш мене своєю долею.
Ми старість не зустрінемо з тобою,
Бо для тебе життя - це вічна воля.
А може взимку прийде розставання?
Прикриє сніг мої сльозливі очі.
Нап'ємось один одним ми до рання,
Мені замало вічності, тобі достатньо ночі.
А може краще розлучитись восени?
Коли з дерев спаде останнє листя.
Я буду бачити з тобою сни,
Ти - дарувати іншим свою пристрасть.
І знову на очах з'явились сльози,
Незрозумілі почуття в мені.
Потроху ти затьмарюєш мій розум.
Вже починаю рахувати дні.
Я знову відчуваю відгук болю.
Я не самотня, але я сумую.
Чи треба серце відпустить на волю?
Я хочу жити, а натомість лиш існую.
Я помилилась, що тебе впізнала.
В думках вже причаїлася журба.
І знов, і знов мені тебе замало.
А розум з серцем - вічна боротьба.
17.12.13
Не змушуй мене, не змушуй, благаю... Вірити у те, що ти краще, ніж є... В твої почуття. Не роби так, щоб я чекала від тебе більшого, ніж можеш ти дати мені. Мені ж буде боляче від цього. І тобі теж. Я не хочу страждати через тебе, і не хочу тобі чинити болі. Але так і буде. Нажаль. Та ми приречені. Тільки благаю - не роби цього. Не змушуй мене падати больніше, ніж я можу впасти од тебе. Не кажи того, чого немає. Не роби того, до чого не схиляєшся.
Ми самі загоняємо себе в пастку. Та чи нам це треба?
Я вже відчуваю, що ти робиш мені боляче, ти вже ображаєш мене. Хоча так не мало бути. Але це є, і це означає, що не байдуже.
Я хочу бути байдужою до тебе. Бо не хочу падати.
Але роблю інакше. І вже відчуваю пустоту у серці, коли ти не поруч.
Душа співала від спогадів про тебе, серце колотилося в передчутті зустрічі. Кожен ранок починався з думок про тебе, кожна ніч - згадки про тебе перед сном.
А зараз... моя душа смутніла, вона плаче, коли я думаю про тебе...
І починаю час від часу ненавидіти тебе.
Не зрозуміло - чи це настигає мене розчарування, чи це - усвідомлення нових почуттів?
Я боюся вірити, що відчуваю більше... І я не хочу цього. Я хочу, щоб ти подобався, хочу хотіти тебе... Але не кохати. Розум каже, що закохуватись в тебе мені не треба. І знов, хто має рацію - розум чи серце?
Чи вартий ти моєї любові? Поки що не знаю...
І знов твої почуття для мене - таємниця... І я не знаю, чи все це правда, всі твої слова, чи лише їхня частка... Але відмовляюсь вірити, що все не так... Бо твої вчинки кажуть мені геть інше... Я відчуваю і твоє тепло, і найщиріші почуття, і блиск в очах, і навіть це збентеження. Хіба це не доказ кохання? Принаймні закоханості. Я знаю, що це правда. Але навіщо приховувати від мене деякі речі... Навіщо казати ніби вперше, то я ж знаю, що таке вже було... Якось так... І мені незрозуміло це, і навіть прикро...
А сказати я не можу, бо розумію - моя допитливість колись дасть мені здачі... І буде прикро не лише мені.
Мені до вподоби те, що ти, насправді, бачиш мене наскрізь. Коли я з тобою - це я. Така яка я є. І не треба нічого вигадувати. Нікого не вдавати з себе. Просто жити.
Чому так буває? Все добре, проте серце болить і все рветься всередині, та не зрозуміло чому... А вночі не можеш заснути, навіть якщо дуже хочеш... І так боляче, що хочеться кричати, але немає сил навіть на подих. І хочеться плакати, але немає сліз...
... і ми помінялися місцями...
І ми помінялися місцями...
Чому так завжди відбувається зі мною? Я прагну одного, а коїться інше... І я розумію - я нічого не здатна з цим зробити... Я навіть не можу впоратись зі своїми почуттями.
І тепер я геть пригнічена... Після твоїх слів я розгубилася. Я хотіла, щоб так було, але коли почула від тебе - стало чомусь неприємно, і навіть боляче. І тепер не знаю - як поводитись з тобою, чи все залишається як і раніше, чи тепер все зміниться. І твоя поведінка, що була для мене такою зрозумілою, такою очевидною... Тепер я не можу розгадати твоїх вчинків...
Можливо ти маєш рацію... Робити, як відчуваєш, казати, що хочеться казати... І не думати забагато, і не аналізувати кожне слово... Я, мабуть, геть втратила розум, намагаючись все прорахувати, гадати наперед та завжди перейматись, що з цього вийде. Хіба це життя?
Але я настільки втомилась від помилок, що прості вчинки, як кажуть, "від серця" - я вже не здатна на це... І від цього мені також погано.
Як би я знала, чого від тебе тепер чекати... Як би могла побачити всі твої думки...
Одне я знаю напевно - зараз ти мені й досі потрібен... Але чи лишився ти таким, якого я потребую?... Це вже велике питання... І я не впевнена, що зараз хочу знати чесну відповідь...
Я не можу пояснити собі, чому мені так добре з тобою... Чому сумую, чому так гріють серце твої дзвінки...
І з кожною зустріччю мені все менше хочеться відпускати тебе.
Я розумію, що це не назавжди, я розумію, що колись нам обом буде боляче. Але зараз ти мені потрібен.
... Чому в мене ціла купа дивних речей, яких я не розуміла, яких я не відкриваю тобі, бо це все може вбити... Тебе це може вбити...
Нажаль, я ніколи не відкриюсь тобі до кінця. Нажаль, ти ніколи не взнаєш мене на 100 відсотків. І ти ніколи не будеш знати про мене все. Бо якщо дізнаєшся всю мене, ти цього не переживеш...
Я знаю, що я - все для тебе. Я розумію це все більше з кожним днем. Я бачу, як ти розчиняєшся в мені, як віддаєшся мені доостанку... І є в моєму житті такі речі, котрих я ніколи тобі не розповім, за які кожен день я корю себе, бо ти їх не вартий. Ти ніколи не дізнаєшся про мене все, бо я ціную тебе, я вдячна тобі за те, що ти повністю мій.
І що б не сталося, ти ніколи про це не дізнаєшся, бо ти не заслуговуєш на це... Ти забагато добра зробив для мене, щоб знати це...
Моя самотність ховається, душа ніби розквітає... Але щось не так... Все одно щось не так. Ніби щаслива, ніби радію, а щось з глибини душі й досі потрохи роздирає, не дає спокою.
Кріпко сплю, не бачу снів, в думках лад, але десь там, далеко-далеко, щось не залишає, не відпускає мою боль від мене.
Чи є цьому кінець?...
Страждання, слабкість, навіть коли на обличчі ніби щира посмішка - можливо, я на це приречена...
Яскравий день, найтеплі почуття, все добре, гарно, аж дивно - з чого б це? Але це дуже приємно. Давно не відчувала цього з тобою. Дякую, що кохаєш незважаючи ні на що.
***
Чому так часто кажемо собі,
Що все мине, потрібен тільки час.
Вважаєм зазвичай, що на Землі
Нікому не погано, окрім нас.
Кохаємо себе ми до безтями,
Не думаєм, що комусь також зле.
Ми іншим риємо оці байдужі ями,
Вбиваємо добро своїм "але".
Ми безліч маємо на все відмовок -
Усі ці "мабуть", "якщо" і "як би".
Не кажемо простой людською мовой,
Не відкриваємо своєй журби.
А час летить, і справді, все минає:
І смутки, і печаль, і злість.
Але крім нас-то нас ніхто не знає,
І до душі не завітає гість.
Йдемо по світу, в серці все ховаєм.
Не обертаючись, кудись ідем.
Не бачимо нічого, та не знаєм,
Чи знову втратимо, чи щось знайдем.
Ми боїмося часто душ відкритих,
Свою приховуємо зазвичай,
Не знаючи, що стільки доль розбитих.
Нема кого покликати на чай.
Самотність сковує твою довіру,
А щирість погляди людські ламають.
За тінню спогадів не видно миру,
В думках надія тихо помирає.
Усе мине, завжди усе минає.
Хороший лікар, добрий вчитель - час.
Немає пекла і немає раю,
Ми на Землі, вона - усе для нас.
Чому тоді ідемо і не бачим?
Не помічаємо барвів життя.
Чому не сміємось, а завжди плачем?
Зухвалістю скриваєм каяття.
Усе, що треба - трохи безкористі,
Довіри більше, оптимізму, ласки.
Лише з умом не стояти на місці,
Людиной бути - не потрібні маски.
03.11.2013
Мені водночас і сумно, і радісно. Від чогось з'являється посмішка, а щось примушує знов журитися. Немає балансу почуттів, та я вже звикла. Вже не важливо, смутки чи веселощі. Чи то дощ за вікном, чи то сонце. В моїй душі ніколи не буде все розкладено по поличках. Мені порадили: "Розберися у собі, тоді і сама все зрозумієш, і в житті все стане на свої місця".
Жахливо те, що я все знаю про себе. Але мені не треба іншого. Знаю, що треба зробити вибір. Та я знаю, що відкладатиму цей момент до останнього. Одже, мій вибір - страждання. Невже вони для мене такі необхідні, що я усвідомлено не можу відмовитися від них?
Але такі вже в нас долі - комусь щастя, комусь горесті. Я обрала друге, але лякає не це: чому не через рок, не через зірки на небі... Чому через власний вибір...
Мій світ падає... без тебе. Я відчула сьогодні це давно забуте почуття - що це таке, коли ти йдеш... від мене, від нас, і, здається, назавжди. І мені стало боляче. Чому мені не добре, коли ти поруч, але так нестерпно погано, коли ти йдеш. Можливо, за усім, що сталося останнім часом, я загубила свою любов до тебе? І відчуваю її лише тоді, коли можу втратити тебе? Але хіба це кохання?
У чому моя помилка? Стосунки вже давно стали інакшими... Але вони були виліковні... А що я? Я не стала лікувати наше кохання. Я заповнила пустоту в наших стосунках іншою людиною. І тепер не бачу виходу з цієї пастки. Бо лікувати наше кохання - розірвати нові почуття. А залишити нові почуття існувати - втратити нас. Я маю зробити вибір. Але як? Сьогодні я зрозуміла - я хочу, щоб ти був в моєму житті. Але я також не хочу відмовлятись від іншого. Так важко... боляче... Я не можу поступитись чомусь одному. Принаймні не зараз. Але хіба час на моєму боці?
Я також не впевнена, що ти даси мені все, чого потребує моя зламана душа... Між нами ніколи цього не було. Були близькими, але не рідними, у повному сенсі цього слова. А в тому "сховищі для душі" мене розуміють... Але я не бачу там майбутнього. Можливо потрібно обрати між майбутнім та теперішнім? Що мені більше потрібно - те, що відчуваю зараз, чи спокій за своє майбутнє? Залишившись з тобою, я ризикую знов опинитися в пустоті, відпустивши тебе - можу в майбутньому лишитися сама. Я не впевнена, чи дасть мені хтось інший те, що даєш ти. Але як бути з тобою, коли ти ніколи до кінця не зрозумієш мене.
Ми або надто різні, або надто близькі... Я не можу з тобою, але без тебе, здається також не зможу.
Життя іде... і поряд вже інші люди. Дякую тобі за цей чудовий день. Як приємно відчувати, що поруч є людина, яка розуміє з півслова, а коли треба - і зовсім без слів. Як, насправді, важливо відчувати цю легкість, коли від простих розмов ні про що, від необтяжливого спілкування в душі стає так тепло і приємно. Дякую тобі за це. Мені це дуже потрібно. З тобою я забуваю про свою самотність, з тобою не буває забагато. І я відчуваю, що з кожним днем, проведеним з тобою, мені стає тебе замало...
Вже не так болить, вже менше згадок, менше рветься серце. Але я все одно пам'ятаю тебе... Ці солодкі миті, що подарував мені, якими я жила останні місяці. Вже не так сумно без тебе, але все одно... не йде з пам'яті твій погляд, руки, слова, яким я повірила. Я берегтиму тебе у своєму серці, в далекому куточку своєї душі заховаю, щоб ніхто не дібрався до тебе, так далеко, куди зможу дістатись тільки я. І холодними вечорами, коли буде сумно та прикро, буду згадувати той чудовий час, який подарувала нам доля. Можливо, так і треба...