приречена

Моя самотність ховається, душа ніби розквітає... Але щось не так... Все одно щось не так. Ніби щаслива, ніби радію, а щось з глибини душі й досі потрохи роздирає, не дає спокою.
Кріпко сплю, не бачу снів, в думках лад, але десь там, далеко-далеко, щось не залишає, не відпускає мою боль від мене.
Чи є цьому кінець?...
Страждання, слабкість, навіть коли на обличчі ніби щира посмішка - можливо, я на це приречена...